Долина совісті - Марина та Сергій Дяченко
Останнім часом задума була звичним її станом. Цілісінькі дні — у перервах між перельотами, банкетами і презентаціями — вона приділяла читанню. Особливо часто Влад помічав у її руках мемуари і життєписи великих.
— Ти по-дурному втрачаєш шанс…
Зависла пауза.
— Тобто? — запитав Влад, коли зрозумів, що без навідного питання Анжела не додасть ані слова.
Анжела зітхнула:
— Бач… Тобі ніколи не хотілося змінити світ?
Влад не вигадав нічого кращого, крім як тупо відгукнутися:
— А я його змінюю…
Анжела захихотіла:
— Ага… Тобто світ добрішає, бо читає книжки про Гран-Грема. Так?
— Так, — мовив Влад з викликом. — Зокрема, й так.
— Щось непомітно, — скептично гмикнула Анжела. — Які там новини… З останньої війни?
Влад насупився:
— Можеш пояснити, чого ти від мене хочеш?
— Я хочу, щоб ти на секунду виринув зі світу тролів і ельфів і хоч трішечки задумався. Про майбутнє, наприклад.
— Про чиє майбутнє?
— А в нас воно спільне.
— Наше майбутнє забезпечене якнайкраще, — жорстко сказав Влад.
— Тобто ти цілком задоволений. Це все, чого ти прагнув. Автографи, інтерв’ю, верескливі дітлахи…
Влад вирішив змовчати. Утретє запитувати в Анжели, чого вона хоче і куди гне, було безглуздо. Вона затіяла цю розмову — тож рано чи пізно таки дійде до суті.
Анжела зрозуміла, що він не відповість. Посміхнулася:
— Ти ніколи не задумувався про те, що пута можуть бути не тільки прокльоном… і не тільки зброєю… але й знаряддям для перетворення світу? Для зміни на краще? І скільки їх було, таких, як ми, — в історії?
Вона походжала кімнатою, одне за одним називаючи імена, відомі кожному школяреві. Від найвеличніших, священних, що лежать біля підвалин світових релігій, — до імен звичайних диктаторів, малорослих узурпаторів, славетних президентів.
— …Вони були такими само, як ми. Хоча б дехто із них — інакше й бути не може. Це траплялося повсюдно і завжди — люди спершу просто разом п’ють, потім разом горланять на вулиці, а потім їх стає мільйон. І решта приєднуються до них просто за законом великого натовпу. І світ змінюється, Владе. З волі одного носія пут — змінюється світ. А з волі одразу двох…
Вона зробила багатозначну паузу. Влад дивився їй у вічі. Так, Анжелу охопив кураж. Вона дійсно вірила в те, про що говорила.
— Знаєш, — повільно мовив Влад, — тоді, у лікарні… Коли ти, ледве жива, пішла на цей ризик, на цей біль, на всі ці… заради того, щоб не прив’язувати до себе лікаря, сестер і санітарок — тоді я подумав про тебе… Якоїсь миті подумав про тебе дуже добре. Це правда.
Анжела спалахнула. Рвучко втягла повітря, щоб відповісти щось різке — і стрималася. Відвернулася:
— Та мені плювати насправді, що ти про мене думаєш.
Вона брехала. І знала, що обман цей помітний.
— Послухай, Владе. Послухай… Скільки людей умирають щодня під бомбами… від голоду… від розпачу? Якби ми… прив’язали до себе кількох людей… точно знаючи, що зуміємо у такий спосіб змінити світ на краще…
— Анжело, — м’яко сказав Влад. — Ти дуже приблизно уявляєш собі світобудову.
Вона насупилася:
— Чому ти так думаєш? Бо ти інтелектуал, а я недоучка?
— Я теж недоучка, — заперечив Влад.
— От-от, — Анжела люто посміхнулася. — Тобі здається, ніби світ складний. А світ — сучасний світ — влаштований, як пірамідка з дитячих кубиків. У кого нині гроші — в того й влада. Тільки грошей повинно бути багато.
— Здивувала, — кинув Влад.
— Так, — майже вигукнула Анжела з викликом. — І якби… Якщо…
Влад обірвав її. Легко перескочив через безліч «якщо… щоб… коли…»:
— І що би ти зробила, отримавши необмежений доступ до необмежених грошей?
— Я б побудувала нову країну, — прошепотіла Анжела. — Свою. Країну. Справедливості. Не віриш, що це можливо?
Влад мовчав.
— Подумай усе-таки, — тихо попросила Анжела. — Ми з тобою зустрілися… Є ще такі люди на землі? Нині живі? Ми не знаємо… А нас уже двоє. Ми об’єдналися. Ми стали сильнішими… Подумай, може, ми — послані на землю… для добра? І відмовляючись від призначення — вчиняємо негідно?
Влад мовчав.
— Одна людина може змінити все, — сказала Анжела твердо. — Дві… напевно. У нас є управа на всіх на світі… На президентів, банкірів, королів, магнатів, терористів… На всіх. Розумієш? І нам не потрібно створювати свою піраміду влади, свою секту, релігію… Піраміди вже стоять — грошові. Треба лишень відірвати сідниці від крісла. Послухай, ми з тобою, ти та я, можемо змінити світ. По-справжньому. Сто відсотків. Вилікувати хворих, нагодувати голодних… Ну, гаразд, нехай не всіх, але — багатьох, подумай!
— Дуже добре, що ти хочеш прославитися добрими справами, а не злими, — задумливо підсумував Влад.
Анжела образилася.
* * *
«Любий Владе!
Поки знайти вдалося небагато.
Маківський будинок маляти було закрито двадцять років тому. Жодних відомостей про біологічних батьків дитини, яка отримала згодом ім’я Влад Палій, в архіві знайти не вдалося. Свідків немає. Тут поки голяк.
Тепер відносно Опильні.
Ілона Стах загинула в автокатастрофі, більш того, з документів видно, що загинула вона за день до народження доньки (мабуть, помилка в записах). Могилу відшукати не вдалося — хоча запис про поховання в документах є.
Могила Гордія Стаха — поруч з могилою його другої дружини, Аліни Хромої. Її син — зведений брат Анжели Стах — виїхав із селища п’ятнадцять років тому і звідтоді не повертався.
Не збереглося ні єдиної фотографії Ілони Стах. Три записи в книзі цивільного стану — про шлюб, про народження доньки, про смерть. До речі, шлюб був укладений за вісім місяців до пологів. Цілком можливо, що Гордій Стах усиновив чужу дитину. А може, це плітка.
Свідків мало. Селище майже спорожніло — завод ледь жевріє, роботи немає. Про Ілону Стах говорять неохоче, погано пам’ятають — вона не прожила в селищі й року.
Владе! Дуже шкода, що ми не можемо зустрітися. Проте знай — я уважно стежу за усіма твоїми справами. Збираю статті, колекціоную інтерв’ю. Якщо в тебе виникнуть хоч незначні проблеми — тільки дай знати. Думаю, я зможу зробити багато чого…»
…Востаннє вони з Богорадом бачилися в метро. На найлюднішій, найшумнішій станції. Богорад не здивувався такому місцю зустрічі — на той час він був готовий до чого завгодно. Якби Влад зізнався йому, що Анжела прилетіла з Марса в космічному яйці-інкубаторі, — Богорад не заперечував би, мабуть…
Після того, як Влад замовк, Богорад німував хвилин зо сім — великий електронний годинник над чорною дірою тунелю помилитися не дасть.
— Зрозуміло, — сказав він нарешті. — Тоді — зрозуміло.
— Ви в безпеці, Захаре, —
