Сивий Капiтан - Володимир Миколайович Владко
- У бiй? - водночас вихопилося i в Олеся, i в Марти.
- Так. Хiба ви не знаєте, що кожен виїзд "Люцифера" тепер означає можливiсть жорстокого бою? Адже на нас полюють i жандармерiя, i полiцiя, i вiйсько... Хiба тут можна говорити про щось iнше, щось зважувати, про щось сперечатися? Треба просто виконувати накази... поговоримо колись згодом, я обiцяю тобi це, Олесю...
Дверi за ним зачинилися.
Марта розгублено дивилася на Олеся.
- Знов сутички, знову бiй?.. - тихо мовила вона. I, не чекаючи вiдповiдi, додала: - А йому ж так важко на душi, ти бачив, Алексо?
- Бачив, Марто. I за це я ще бiльше люблю його! Бо вiн чесна людина i вiдповiв нам те, що справдi думав...
Олесь спинився. В коридорi пролунав сигнальний дзвiнок, який звичайно закликав команду "Люцифера" готуватися до вiдплиття. Ще кiлька секунд - i величезне тiло машини здригнулося. Затремтiла пiдлога. "Люцифер" рушив з пiдземної бази, вiн занурювався у воду, щоб глибоким каналом вийти у вiдкрите море. А потiм... хто мiг сказати, що мав на думцi Сивий Капiтан, куди вiн вирiшив скерувати "Люцифер", для якої мети?..
Марта тихо торкнулася руки Олеся. Голос її цього разу був особливо м'який, лагiдний i рiдний:
- Ти сказав, що тепер ще бiльше любиш дядю Валенто, Алексо?
- Сказав, бо так воно й є. А що?
- А я додам, що й я тепер ще бiльше люблю тебе, Алексо. Бо ти смiливий i рiшучий... i сказав усе те, що думав... i що думаю я... i, якщо ти справдi хочеш цього, тодi...
- Що тодi, Марто?
- Тодi ми справдi будемо з тобою разом... бо доля зв'язала нас, i нам немає бiльше на кого покластися, немає кому бiльше звiритися... Так, Алексо?
- Так, Марто! - палко ствердив юнак.
Роздiл шiстнадцятий
1. ДIЮТЬ ЕЛЕКТРИЧНI МIНИ
Справдi, що ж саме вирiшив зробити тепер Сивий Капiтан? Можливо, щось про це мiг знати Валенто Клаудо, як найближчий його помiчник. Але Валенто мовчав. Його досi життєрадiсне, енергiйне обличчя, готове ранiше першої-лiпшої митi освiтитися веселою посмiшкою, блиснути снiжно-бiлими зубами пiд тоненькою чорною смужкою акуратно пiдстрижених вусикiв, тепер лишалося весь час зосередженим i похмурим.
Та й з чого б мав Валенто Клаудо посмiхатися, коли, як вiн i сказав тодi Олесевi, "Люцифер" вирушив на новi жорстокi бої. Заради чого точилися вони, тi бої?
Таке запитання Олесь ставив собi не раз. Але вiдповiсти на нього, звiсно, не мiг. Коли б Капiтан мав на метi просто прорватися кудись у певне мiсце, скажiмо за кордон, його дiї були б iншими. Адже "Люцифер" не дотримувався якогось певного напряму, навпаки, вiн весь час змiнював напрям свого пересування по країнi, немов прагнучи не лишити жодного району її, де б люди не визнали його страшну силу. А може, це й стало тепер головним намiром Сивого Капiтана?..
Адже ж сказав вiн тодi, перед знищенням мiноносця "Сан-Себастiан", тi жорстокi слова:
"Я доведу, я на дiлi покажу мою могутнiсть, хоча б i цiною життя тих, хто опиняється на моєму шляху!"
Ернан Рамiро сподiвався, що його поява негайно ж змiнить становище в країнi. Вiн вважав, що дiї "Люцифера", як факел, запалять серця людей i надихнуть їх на рiшучу боротьбу проти фалангiстiв. Цього не сталося. I Рамiро пояснював для себе це тiльки одним: тим, що люди недооцiнюють силу його "Люцифера" i, навпаки, продовжують переоцiнювати силу фалангiстiв i їх полiцiї та жандармерiї, особливо тепер, коли їх пiдтримували ще й вiйськовi частини. Ернан Рамiро був ображений i розгнiваний. Вiн вирiшив, очевидно, i справдi показати на дiлi свою могутнiсть. I дiяв саме так.
"Люцифер" з'являвся в околицях столицi несподiвано, мов блискавка, незважаючи на всю пильнiсть i завбачливiсть жандармських i вiйськових постiв. Вiн з'являвся невiдомо звiдки, завдавав нищiвного удару i зникав знов, наче провалювався в безвiсть, аж до нової своєї появи, до нового безжалiсного удару. I шлях його, в якому не можна було знайти нiякого певного напряму, нiякої певної мети, був позначений руйнацiєю, пожежами й смертю.
Це вiдбувалося, наприклад, так.
Вартовi бездоганно замаскованої артилерiйської вiйськової застави № 314 щойно змiнилися. Вже сутенiло. Вартовi зачекали, поки офiцер, що змiнявся, передав командування заставою заступниковi i, як i кожного разу, зайняли свої пости. Так було i вчора, й позавчора, i кiлька днiв тому. Чергування, яке, здавалося, було зовсiм безглуздим, чергування в безлюднiй мiсцевостi, в неробствi, без розваг було дуже нудним для солдатiв. Але на вiйськовiй службi треба виконувати те, що вiд тебе вимагає командування, i знати, що твої настрої i твої мiркування нiкого не цiкавлять, за винятком хiба що найближчих товаришiв, якi нудяться не менше вiд тебе.
Офiцер, що змiнявся, позiхаючи сказав своєму заступниковi :
- Сподiваюсь, ви хоч книжку якусь узяли з собою? Страшенно нудно стiльки часу нiчого не робити!..
- А може, щось i трапиться? - заперечив той, бо в глибинi душi сподiвався, що саме йому пощастить взяти участь у якiйсь важливiй операцiї.
Перший офiцер кволо махнув рукою.
- Е нi, про це киньте й думати, друже, - мовив вiн. - Тут не може трапитися нiяких несподiванок. Адже нашi пости, як вам вiдомо, розташованi ланцюгом i з'єднанi телефонним зв'язком. Коли б щось сталося хоч за сотню кiлометрiв, ми одразу дiзналися б по телефону. Нi, не ждiть. Бувайте здоровi, до ранку!
I вiн вийшов, радий, що може зайнятися нарештi чимсь корисним, цiкавiшим, нiж безглузде вартування.
Нова змiна, як ми вже сказали, зайняла пости. Спостерiгачi перевiрили стан стереоскопiчних труб i iнших апаратiв. Так, усе лишалося таким самим, як i ранiше, пiд час попередньої змiни. Безлюдний шлях звивався i зникав на пiвночi за дальнiм пагорком, а на пiвднi ховався у великому лiсi, що ледве помiтно маячив темно-синьою смужкою десь на самому обрiї. Порожнiй i безлюдний шлях, яким пiсля попереджень полiцiї нiхто не їздив, здавався особливо нудним i мертвим.
Батарея, яка мала завдання розстрiляти "Люцифер" при першiй же його появi, була добре замаскована, так умiло, що навiть досвiдчений командир дивiзiону ледве розпiзнав її, та
