Небесний гість - Олександр Романович Бєляєв

Джон придивився і скрикнув од здивування. Перед ним на туалетному столику стояло овальне дзеркало, а в ньому — слабо світилося відображення його самого.

Не вірячи своїм очам, Джон простиг руку і побачив, що рука світиться, мов світлячок. Сяяли руки, голова, груди — все тіло. І в міру того, як очі звикали до темряви, світло посилювалось.

Джон знову подивився в дзеркало, і від баченого у нього волосся заворушилося на голові. Крізь сорочку тіло фосфоресціювало і стало ніби прозорим. Чітко вимальовувалися ребра, хребці, було видно, як б'ється серце, скорочується шлунок, розширюються і стискаються легені. Нирки, селезінка, кровоносні судини просвічувалися краще, ніж на екрані рентгенівського апарата. Він бачив, як калатало його схвильоване серце.

— Що ж це таке? — прохрипів переляканий Джон. Увімкнув електричне світло. Тіло вже не мерехтіло фосфоричним сяйвом і внутрішні органи не просвічувались. Але уважніше придивившись, він помітив чіткі контури.

У Джона трусилися руки, коли він надівав піджак, пальто, накидав на себе ковдру. Марно. Світло проходило крізь усі перешкоди, вимальовуючи кістяк, серце, легені.

— Як же мені тепер жити?..

Джон важко сів на стілець біля дзеркала. Йому хотілося плакати. Потім його охопила злість на Аббінгтона. Піти оце і набити його, витрясти з нього душу, якщо не поверне тілові нормального вигляду!.. А хіба Джон не видав розписку в тому, що не матиме до Аббінгтона ніяких претензій? Хіба не за риск заплатив йому Аббінгтон? І як піти, та ще вночі, коли тіло світиться, мов той ліхтар?

— Нещасний я, нещасний! — бурмотів Джон. — Краще б ногу зламати, плигаючи з автомобіля!

Джон ходив по кімнаті, то гасив, то вмикав світло, заглядав у дзеркало. Пробував підкладати під сорочку газети, клейонку, затулявся, мов щитом, тазом, підносом, — світиться. Прокляття! Що скаже Мері, коли побачить його? А він так хотів порадувати її…

Займалося на світ. Наставав день. Треба було збиратись на роботу. Джон умився, причесався перед дзеркалом, — брр! Приготував сніданок. Доїдаючи бутерброд, не міг утриматись, щоб не заглянути в дзеркало… Він сам собі здавався бридким, мов живий мрець.

На роботу, однак, треба йти. Надів тепле пальто, хоч було літо, насунув на лоба капелюха і вийшов.

Джон готовий був до всього, і все ж не міг уявити, що своїм виглядом викличе таку сенсацію.

Вже у вестибюлі будинку його побачила дружина портьє, істерично завищала і, майнувши в свою комірку під сходами, грюкнула дверима.

На вулиці круг Джона враз виріс натовп.

— Примара! Скелет у шубі! Живий труп! Скляна людина! — лунали голоси.

Хлопчаки сміялися, свистіли, хоробріші смикали Джона за поли. Забачивши вуличні безпорядки, збігалися полісмени. І Джон кинувся тікати, щоб сховатись у підземці

Там було темніше, ніж на вулиці, і він світився ще ефектніше. Кондукторка зацокотіла зубами; публіка схвилювалася; у жінок почалися істерики; пасажири обурювались і вимагали «зсадити це неподобство». Джон бачив, що всі його цураються, і почував себе прокаженим.

Змучений, він зовсім занепав духом. Сяк-так дістався до контори, до смерті налякав старого швейцара, який, узявши його пальто, так і сів на підлогу, — потім ввійшов у бухгалтерію.

Він пробирався до свого стола і ніби гасив по дорозі всі звуки. Стихло стрекотання машинок, перестали дзижчати арифмометри. Настала глибока тиша. Тільки одна машиністка, що сиділа поряд із столом Джона, тріскотіла клавішами, з головою поринувши в роботу. Але незвична тиша дійшла і до її свідомості. Вона підвела голову, глянула на Джона, завищала, мов сирена, хроматичною гамою на дві октави і зомліла.

У конторі знову загули, зашуміли, але це вже був шум бурі, катастрофи, стихійного лиха. Службовці посхоплювалися з своїх місць, кричали, розмахували руками. Жінки повтікали, чоловіки несміливо обступили Джона.

— Містер Сіддонс! — пролунав громовий голос бухгалтера.

Джон, почуваючи себе так, ніби він голий, пройшов за скляну перегородку.

Бухгалтер довго й уважно розглядав легені і серце Джона, потім сказав:

— Прошу пояснити, що означає цей… цей… я не підберу слова… цей незвичайний маскарад?

— Пробачте, містер… це не маскарад, а скоріше нещасливий випадок, — белькотів Джон. — Наслідки одного невдалого експерименту… лікування…

Фатальне слово було сказане.

— Лікування? — вигукнув бухгалтер. — Так ви хворі? І до того ж така… непристойна хвороба? Чого ж ви прийшли? Тут не клініка і не анатомічний музей.

— Але, запевняю вас, я здоровий… я зовсім здоровий… Я хотів тільки сказати, що експеримент провадився для того, щоб лікувати хворих…

— Хіба здорові люди просвічуються, наче графин, і безсоромно виставляють напоказ свої селезінки? Ви самі бачите, що працювати у вашій присутності немислимо. Прошу підійти до касира і взяти розрахунок. Ви більше в нас не служите, містер Сіддонс.

— То, може, за ширмою… — почав Джон і безнадійно махнув рукою. Від цього проклятого проміння не захистить ніяка ширма.

Похиливши голову, поплентався він до касира. Той завив, коли побачив кістяк у світному тілі, довго не міг отямитись і, нарешті, тремтячими руками відлічив гроші.

З торговим домом було покінчено. І з усім на світі покінчено. Іншої роботи йому не знайти, про Мері — нічого й думати…

Джон збирався відлупцювати Аббінгтона, але нещастя, яке на нього звалилося, так його приголомшило, що навіть злість щезла, зостався тільки безнадійний смуток. І коли Сіддонс прийшов до вченого, то лише гірко вигукнув:

— Що ви зі мною зробили, містер Аббінгтон? Професор уважно оглянув Джона і був у захвати — Прекрасно! Чудово! — радів він, повертаючи

Джона. — Дихайте. Не дихайте. Дивовижно! Цього я не чекав.

— Коли б я цього чекав, то відмовився б навіть од мільйона, — відказав Джон.

— Ваші легені в цілковитому порядку, — захоплювався Аббінгтон, не слухаючи Джона. — Ні найменшого затемнення. І серце не збільшене. Нирки на місці. Ви цілком здоровий, містер…

— Здоровий! — зітхнув Сіддонс. — Що мені з такого здоров'я! Краще було б повне затемнення, ніж таке просвічування. Я