Долина совісті - Марина та Сергій Дяченко
Анжела — ось хто почувається, наче птаха в небі. От кому подобається увага, от хто патякав би з газетярами до ранку — а теж піде після другого тосту, безмовно слідуючи за Владом. Але поки — поки час є, він сміється, п’є, киває у відповідь на вітання…
— Думаєш, мені все це подобається? — запитала Анжела, начебто прочитала його думки.
— Думаю, так, — відповів Влад чесно.
Анжела посміхнулася:
— Досвідчений тесля може бити сокирою в те саме місце, поряд із власною рукою… І навіть не дивитися на лезо. Розвернутися в інший бік. Рефлекс. Звичка.
Влад не знайшовся з відповіддю.
— Вони в захваті, — промурмотіла Анжела задумливо. — Ти. Їх. Узяв. За зябра.
— Я не маю жодного стосунку до цього фільму, — заперечив Влад.
— Байдуже, — мовила Анжела. — Фільм, книга… або щось інше. Ти змусив їх любити тебе сьогодні. Змусив говорити про тебе. Ти закохав їх у себе. Без участі… відомого механізму. Вони — твої. Але ти їх не прив’язував.
— Я не хотів, щоб вони були мої, — сказав Влад.
— Хотів, — заперечила Анжела. — Хотів. Не конкретно цих — то якихось інших… Ти хотів, аби вони тебе розуміли. Щоб усі на світі тебе розуміли. І пам’ятали, коли ти вмреш.
Усміхнений офіціант виринув наче нізвідки і простягнув Владові тацю, заставлену повними келихами. Пухирці, підіймаючись з їхнього дна, нагадували новорічну гірлянду рухливих вогників.
Влад узяв один келих, подивився на світло: теплий жовтавий акваріум, населений круглими блискотливими рибками. Ейфорія.
— Нас нема, — сказала Анжела. — У тому й лихо, що нас немає. Нікого. Ми собі живемо, прагнемо чогось… Але кожен знає, що його нема. Соник… тобто Самсон… це розумів дуже гостро. Людина може бути, тільки якщо половина людства пам’ятає його через сто років по його смерті. Ненавидить, наприклад. Або читає його ім’я на касетах і дисках. Чи на корінцях книг. При цьому самі книги можна й не читати. Досить корінців… Тільки їх повинно бути багато.
Влад перехилив келих, озирнувся в пошуках чергової блукаючої залою таці. Некрасива молода жінка, озброєна мікрофоном, напосілася на нього, як таран на ворота твердині:
— Пане Палій! Газета «Світ сьогодні»… Ваше ставлення до того, що сюжет фільму, побаченого нами сьогодні, значно змінений порівняно з…
— Перепрошую, — кинув Влад. — Завтра в дванадцятій прес-конференція, де я охоче відповім на всі ваші запитання.
І з увічливою посмішкою відвернувся.
— Соник цілковито впевнений був, що він буде, — сказала Анжела. — Що половина людства переглядатиме альбоми з репродукціями… Усвідомлення цього допомагало йому жити. Якби він знав, бідака, що його роботи згниють у якомусь запаснику…
— Їх виставляють, — заперечив Влад. — Я проходив повз музей тижнів зо два тому… І зайшов, спеціально, щоб перевірити. Їх виставляють.
— Соник вибрав складний спосіб, — вела далі Анжела, не слухаючи його. — Найпростіший спосіб — утнути людям купу неприємностей. От я б хотіла… Дивна річ. Я могла б прив’язати до себе половину людства, смертельно прив’язати…
— Не могла б, — хитнув головою Влад.
— Прошу наповнити келихи, — сказав підсилений мікрофоном голос. — Пане Палій… О, я вас не бачу… Будь ласка, зараз вам слово, прошу…
Влад обережно пробрався між оголеними спинами чиїхось супутниць. Йому знову тицьнули мікрофон, і він повторив приблизно те саме, що вже казав зі сцени. Залунали оплески. Вечірка набирала обертів, люди самозабутньо спілкувалися і потихеньку хміліли.
— Не могла б, — повторив, повернувшись до Анжели. — Пута — не для юрби. От зараз ми в юрбі… І ми майже безпечні. Поки не поспілкуємося з кимось особисто, близько, інтимно. А говорити зі сцени, який я радий усіх бачити, я можу хоч щовівторка — прив’язування якщо й відбувається, то повільно, дуже повільно. Життя не вистачить…
Сивуватий міцний чолов’яга, більш схожий на конферансьє, ніж на газетяра, делікатно кашлянув за Владовим плечем. На перший погляд, він був без «зброї» — але Влад упевнений був, що дорогою диктофон сховався в кишені франтівського піджака.
— Пане Палій, дозвольте відрекомендуватися…
Він назвав добре знайоме ім’я, що ним підписано чимало зубастих рецензій, доволі авторитетне. Влад чемно посміхнувся:
— Радий знайомству… На жаль, ми з дружиною вже йдемо. Сподіваюся побачити вас завтра, на прес-конференції?
— Дуже шкода, — сказав сивуватий, — мені хотілося б саме сьогодні… Я якраз вночі збирався писати рецензію…
— На жаль, — Влад розвів руками. — На жаль, я вже сказав, усе, що міг, — коли написав книгу… Щось додати мені навряд чи вдасться. Щасти…
Узявши Анжелу за руку, Влад м’яко потяг її крізь юрбу. Вже на східцях, за десять кроків від авто, їм навперейми метнулася незнайома жінка:
— Пане Палій! Владе!
Він змушений був зупинитися. На секунду зробилося лячно — йому привиділося, що це хтось із скороминущих його коханок.
— Ви мене пам’ятаєте? — мовила жінка, посміхаючись. І Влад зрозумів — ні, не коханка, шанувальниця. І ледве стримався, аби не зітхнути полегшено.
— На жаль, ні, — сказав він чемно. — Ми десь-колись бачилися?
Жінка розгубилася:
— Ну, звісно… Колись ми разом вступали до театрального інституту… Мене Агнією зовуть… Ми зустрілися в потязі…
Агнія. Тепер він упізнав її. «Дивина, — подумалося, — як це можна було відразу її не впізнати».
Цікаво, а що сталося б, не зведи їх тоді, у потязі, доля? Він не поїхав би до столиці? І, може, батьки Дімки Шила зуміли б його розшукати?
І Дімка жив би дотепер — і ненавидів Влада, свого господаря?
— Дуже приємно, — сказав Влад Агнії. Та дивилася, явно чогось очікуючи: обійм? Запрошення в гості? Чого?
— Нам час іти, — ласкаво нагадала Анжела.
— Дуже приємно, — повторив Влад. — Удачі… Всіляких гараздів.
І, тепер уже скоряючись Анжелі, обійшов жінку на сходах і пірнув у розчахнуті дверцята таксі.
— Це ще що за індивідуум? — строго запитала Анжела, коли машина рушила.
— Це привіт з далекої юності, — глухо пролунало у відповідь. — Майже примарний.
— Ви справді разом вступали? До театрального? Ти хотів бути артистом? Ти?
Влад посміхнувся:
— Не варто про це говорити.
— Вона була твоїм першим коханням?
— Ми майже не були знайомі. Бачиш, я навіть не впізнав її…
Обоє замовкли.
Цяпотів дощ. Краплі, зметені «двірниками», скочувалися з вітрового скла.
— Ти забув її…. Усі ми схожі на медуз, що повзуть по склу, — сказала Анжела. — Рівномірна
