Плутонія - Володимир Опанасович Обручев

гребенем схилу, очевидно спускаючись у долину колишнього озера біля західного підніжжя Воркуна. Нові порції лави, що піднімалися з кратера, текли почасти цим шляхом, а почасти далі на північ і, певне, утворили другий потік, який спадав на північний або північно-західний схил; в останньому разі він повинен був текти в бік спостережників. Але з-за нагромаджень лави поблизу вони не могли бачити, яким напрямом тече цей потік.

Кількість брудної води в обох руслах, особливо в лівому, помітно поменшала, і в них уже не мчав шалений потік, а текла невелика брудна річка, через яку можна було рискнути перейти вбрід.

В БЕЗПОРАДНОМУ СТАНІ

Так минуло півгодини. Виверження тривало спокійним темпом, і вибухи в кратері були тільки зрідка й слабкі. Але ось вище на схилі, над тим місцем, де сиділи спостережники, почулися глухий шум і шарудіння, яке нагадувало звуки, що бувають на великій ріці під час сильного льодоходу. З цього боку здіймався гребінь з величезних брил лави, очевидно фронт старого потоку, що зупинився на цьому місці.

— Мабуть, пора йти, — сказав Каштанов, підводячись, — лава вже недалеко.

Всі попрямували схилом униз, до місця своєї ночівлі на березі струмка, час від часу обертаючись і озираючись назад, туди, де шум чимраз ставав сильніший. Там, над гребенем старого потоку, вже з’явився фронт нового; але він зовсім не являв собою стіну вогненно-червоної лави, як малювали собі три спостережники, крім Каштанова, який був знайомий з цими явищами. Цей фронт мав вигляд чорного валу з брил різної величини, що посувався вперед під впливом якоїсь невидимої, але страшенної сили.

Брили повільно повзли, насуваючись одна на одну з тріском і скрипом. Одні скочувалися з гребеня вниз, а на місці їх з’являлися нові; інші котилися досить далеко вниз схилом і, натрапляючи на нерівності поверхні старого потоку або брили, з гуркотом вдарялися в них і розбивались. З проміжків між брилами валу раз у раз вихоплювалися струмини та клуби білої пари, подекуди звивалися сині вогники або з’являлися вогненні цятки, наче окремі вуглинки, які ще жевріють у згасаючому, вкритому попелом вогнищі. Але це вогнище рухалося вперед, наче величезне повзуче страхіття під хитким панциром з чорних лусок, що повзло і зригало пекучий подих і отруйні випари.

Тікаючи від брил, що котилися схилом, мандрівники відбігли до русла правої вершини струмка, трохи вище від місця своєї ночівлі; воно являло собою нерівно-горбкувату поверхню, по якій стікали брудні струмочки. Не довго думаючи, мандрівники сміливо пішли вперед, але вже на другому кроці загрузли по коліно у в’язкій грязі. Почулися вигуки невдоволення.

— О, чорт! Ускочили! Ноги витягти не можна, така в’язка трясовина! Наче тісто!

Громеко, який ішов трохи ззаду від інших і загруз не так глибоко, витяг, нарешті, свої ноги з чобіт, залишивши останні в грязюці, а потім з берега русла, ставши на тверду брилу, ледве витяг і чоботи. Інші троє стояли в безпорадному стані і не могли поворухнутися ні вперед, ні назад, наче мухи на липкому папері.

А тимчасом фронт лавового потоку неухильно рухався вперед, і до нього залишалося не більше як двісті метрів угору по схилу. Становище загрузлих ставало трагічним: поблизу не було ні колоди, ні дошки, ні навіть жердини, щоб покласти її на грязь і допомогти товаришам звільнити ноги.

Але Громеко не розгубився. Він швидко накидав кілька плоских грудок лави від берега річки в напрямі до Папочкіна, як найлегшого. Потім скинув з себе мішок з речами, рушницю і верхній одяг, засукав штани вище колін і, діставшись по лаві до зоолога, допоміг йому звільнитися від вантажу; а потім, взявши його під руки, полегеньку витяг з грязі. На Папочкіні були не чоботи, а шнуровані черевики, які не могли злізти з ніг, а тому не залишились в грязі. Далі спільно зробили другу доріжку з плит до Макшеєва і вдвох витягли його, але без чобіт. Каштанова — вищого за всіх і найважчого — витягли втрьох, теж без чобіт.

Тим часом фронт лавового потоку насувався дедалі ближче і вже обпікав мандрівників своїм гарячим подихом. Тим-то ніколи було викопувати глибоко загрузлих чобіт, а доводилося швидше тікати від лави.

Зібравши своє майно, безталанні дослідники побігли понад руслом униз шукати більш надійного місця. Але всюди була та ж зрадлива сіра грязь, в яку вже не рискували лізти.

Так у марних спробах дійшли до місця ночівлі, де в руслі стояло ціле озерце. Води в ньому було мало, але на дні лежала та ж грязь шаром невідомої товщини.

А лавовий потік повільно, але неухильно насувався ззаду.

Шарудіння, шелест і тріск перекочуваних брил, шипіння пари не затихали й на мить. Пахло сіркою з хлором, жара дедалі наростала…

Біля озера, на місці злиття обох вершин струмка, мандрівники перебігли через край старого потоку до русла, що поблизу лівої вершини. Але це русло являло собою таку ж смугу в’язкої грязі. Залишався ще один шлях — іти вчорашньою дорогою вгору понад цим руслом до озера Самітницького, щоб втекти від другого потоку лави, рискуючи наткнутися на перший. Це русло звужувалось між стрімкими кручами столової височини та схилом вулкана, і тут можна було сподіватися знайти вузьке місце, де неважко було б перемостити грязь брилами лави або перестрибнути через неї. Таке місце незабаром і знайшлося, але на другому березі русла здіймалися стрімкі скелі на кілька метрів заввишки. На них не можна було злізти, не можна було також пройти вгору або вниз понад їх підніжжям, бо його облямовувала та сама грязь.

Знесилені біганиною і хвилюванням, мандрівники сіли на брилах біля грязі й понурили голови. Їм залишалося чекати неминучої смерті: або задихнутися в грязі, залізши в неї при спробі перейти через русло, або спектися й згоріти на березі, коли потік лави наздожене їх. І те, і друге було однаково тяжко, і в кожного з людей, які потрапили в це безпорадне становище, виникала думка про самогубство, бо іншого виходу не буде.

Відпочивши трохи, Каштанов помітив, що фронт лави рухається повільніше. Він крикнув, схопившись з місця: