Сім стихій - Володимир Іванович Щербаков

Біля підніжжя його стояв Карін і махав руками, ніби намагаючись відіпхнути мене разом з елем.

А я ніяк не міг дотямити, чого ж він від мене хоче. Я був радий, що він живий-здоровий. Мене гойднуло. Я вже здогадався, проте запізно. Якби я увімкнув екран раніше… З вершини пагорба зірвалися гуркітливі струмені повітря. Ель нахилився. Мене викинуло з сидіння, і я покотився до дверцят.

За склом сіра імла, перемежована спалахами прожекторів. Велетенські бульбашки лускалися й вирували, наче в окропі. Обшивка дрижала. Я тримався за ручку і чекав того головного удару, який повинен був неминуче статися, тільки-но ель опиниться над самою вершиною пагорба. І він стався. Ель підскочив угору одразу метрів на двадцять. Я покотився по боковій стінці кабіни, бо ель перевернуло й зім’яло. Між краями дверцят і обшивкою утворилася широка щілина, в яку ринув потік води.

Я ще здивувався, що машину не так уже й швидко заповнювала вода, і що сам я поки що цілий… Ель був некерований. Я став його полоненим. Надія на автоматику згасла одразу ж: по-перше, машина цього класу споруджувалася за найбільш спрощеними схемами, по-друге, ситуація була надто складна. Навіть мені зараз було не під силу розібратися, що робити, якби раптом я виявився спроможним управляти: лягати на ґрунт під захист неповоротких, проте надійних черепах, що якось уже, мабуть, з гріхом пополам визволили б мене, чи підніматися, чи спливати.

Я віддавав перевагу останньому: навряд чи мені пощастило б своєчасно надіти водолазний костюм, ель швидко наповнився б, і тоді мені кінець, незважаючи на зусилля черепах.

Ель помалу спливав, і тиск поступово падав, і я міг би вибратися з кабіни сам, без сторонньої допомоги, якби вдалося досягнути п’ятнадцятиметрової глибини. Мені навіть не знадобився б костюм.

Якимось дивом я підтягнув тіло до панелі управління. Мене знову пожбурило в куток, та все ж після другої спроби я дістав до ручки. Дав повний хід. Ель спливав. Двигун ще працював. Глибина щосекунди зменшувалася, проте й кабіну дедалі швидше наповнювала вода. Я звівся і ледве втримував рівновагу. Машиною кидало й крутило, наче у вирі. Вода, що заповнила кабіну, демпфірувала поштовхи, і поки що я тримався. Тепер я, мабуть, не зміг би навіть знайти рятувальний костюм, не те, щоб надіти його.

Я знав: має настати такий момент, коли, долаючи опір, я відкрию (чи виламаю) дверцята і, вчепившись за ввід зовнішньої антени, попливу до сонця. Теоретично я міг би дочекатися, поки машина сама підніме мене, але при цьому я втрачав мить-дві. Мій підводний полон тривав би й після того, як я опинився б нагорі. Там, на поверхні моря, я був би замкнений у кабіні, й останніх моїх зусиль, можливо, забракло б, щоб вийти назовні, на волю.

«Треба будь-що негайно відчинити дверцята», — думав я. Моя рука відчувала метал полірованої ручки, вода доходила до плечей. Я тримався так, щоб можна було дихати. Від різкого перепаду тиску в голові починало густи.

«Швидше, — квапив я машину, — вгору, вгору! Ось зараз долічу до тридцяти і смикну ручку, — вирішив я, — раніше не можна — розчавить. Один, два… вісім… шістнадцять…» Я вдихнув востаннє. Повітря з еля вийшло, і тільки під золотавою пластиковою стелею лишився невеликий пухир, але до нього я не зміг би дотягнутися.

Я уповільнив дихання, заплющив очі й лічив далі. Двадцять… двадцять три… двадцять вісім… Пора! Я рвонув ручку. І зрозумів, що двері заклинило. Зібганий метал чинив опір.

Кілька разів я пробував потермосити металевий лист, ніби це була тварина, здатна озватися на ласку. «Ну ж бо, — бурмотів я, — давай-но, відчиняйся!» Дихання у мене вистачило б на три-чотири хвилини.

Але я не поспішав робити останній ривок, коли напружуються всі м’язи, коли тільки в один порив людина вкладає все, на що спроможна. Всі сили. І все вміння. Я лише поступово готувався до цього. Я знайшов точку опори для ніг. Сидіння, як виявилося, для цього досить міцне. Моє праве плече й рука мали діяти, як таран.

Усе залежало від того, наскільки я зумію скоординувати рухи тіла, ніг і плеча. Ніби три пружини, складені разом, вони повинні різко розпрямитися. Три поштовхи мають злитися воєдино, тоді й станеться щось схоже на постріл, який і виб’є двері. Я в цьому був майже певен.

Іншого виходу не було. Проте, якщо пружина виявиться слабкою, тоді… Сон, непритомність — і навряд чи черепахи мене виловлять. Ніхто просто не знає, в якому становищі я опинився.

Я готувався до останнього стрибка. Проте в мене не повинно було лишитися бодай крихти сумніву в успіхові. Впевненість подвоює сили. І я переконав себе. На це стало хвилини. Отже, у мене їх лишалося ще дві-три… Проте на останній хвилині ривок вийшов би слабшим, значить, треба рахувати до шістдесяти, не більше. Я готувався, намагався відчути кожен м’яз, навіть клітину свого тіла.

Так, нарешті… Я різко випростався. Це був страшний удар, від якого вмить заніміло плече. Дверцята озвалися глухим звуком. Вони піддалися, вигнулись. Тепер я міг просунути назовні руку! Але сам вийти ще не міг.

Пауза. Півхвилини. Ще удар. Майже такої самої сили. Я задихався. У голові паморочилось. Здається, я ковтнув води. Але дверцята розчинились. Я повільно, обережно виплив. Що не кажи, а зараз я діяв за законами механіки й фізики, як черепахи. У моєму розпорядженні було кілька секунд і жодного зайвого руху. Ель піднімав мене.

Внизу гуркотіла лавина. Там, як і досі, металися промені прожекторів, наче блискавки в грозовій хмарі.

Вода здавалася світлою, тиск не розплющив мене, отже, ми були десь близько до поверхні. «Мабуть, не більше десяти метрів, — вирішив я. — Шість секунд — і ми спливемо». І тоді я раптом зрозумів, що наступної секунди знепритомнію. Ель ішов повільно, щось було негаразд з його механізмом, знівеченим підводною катастрофою.

У мене потемніло в очах, запекли скроні. І цієї ж миті ми