Сім стихій - Володимир Іванович Щербаков

Увечері напередодні катастрофи іоноліт доставив мене з орбіти на одну із станцій Приозер’я.

Прокинувся я рано й одразу ж вилетів на Берег Сонця. По дорозі дізнався про те, що сталося.

— Море прорвало склепіння тунелю, — лаконічно сповістили мене.

Я знав, яких зусиль коштувало прокласти під морським дном цей третій тунель. Там всуціль скелі, ледь прикриті осадовими породами. Підходи до тунелю починалися біля лінії старих металургійних басейнів, де після припливу накопичувалася морська вода — потім вона поступово витікала крізь фільтри, що збирали уран, золото, платину, миш’як. Один з басейнів висадили в повітря і на його місці спорудили майданчик.

Звідси тунель стартував два роки тому. Його жерло було схоже на кратер вулкана, я пам’ятаю давні знімки. Він ішов похило вниз, пробиваючи собі шлях крізь шельфову ділянку, а його вихідна чаша могла б повністю поглинути невеликий острів, якби він раптом опустився на дно, наче казковий град Кітеж.

Два роки роботи захопили людей, які твердо повірили в те, що фантастичнішої мрії вони ще не втілювали в життя. Я сам пережив це відчуття: проект вражав. Мені здавалося, нічого визначнішого для всіх нас не робилося відтоді, як запустили штучне серце планети — дейтерієво-водневі станції на океанському дні.

І ось маєш… Сталося справжнє лихо… Що буде з проектом, якщо тунель затопить. Не так-бо просто відкачати потім мільярди кубометрів води. Я вже не кажу про те, що споруда стане зовсім непридатною. Тоді, мабуть, буде легше прорити новий тунель, ніж відновити дотеперішній. Отже, ще два роки, ну, рік… Я переймався тепер не лише долею проекту. Вболівав і за Ольміна. І ще одна людина нетерпляче чекала завершення робіт. Усі сподіванки Аїри пов’язані з можливістю управляти випромінюванням зірок.

…Я вмикав екран кожні п’ять хвилин і намагався бодай вгадати контури споруди, захованої так глибоко, що проникаюче випромінювання передавачів інформу ледве досягало нижніх горизонтів. З цієї невиразної картини тільки й можна було зрозуміти, що водоспад розширював русло і потік набирав потугу на очах. Я спостерігав перші спроби визначити масштаби катастрофи. Дві автоматичні морські черепахи, оперезані багатотонними кільцями баласту (щоб не втягнуло всередину!) наблизилися до прорану й зробили рекогносціювання.

За ними почала підтягуватися техніка. Проте все відбувалося страшенно повільно. За годину польоту на елі я неабияк нанервувався. Я бачив, як від берега відійшов транспорт, навантажений велетенськими бетонними блоками та загороджувальними фермами.

Як я дізнався пізніше, на березі досі ще не уявляли всієї небезпеки.

— Частково розмите склепіння третього тунелю, — монотонно повторювала незворушна дівиця інформу у відповідь на мої запитання, — техніка поспішає до місця катастрофи. Черговий оператор поранений. Інших надзвичайних випадків не помічено.

Я зв’язався з інститутом, проте Ольміна не застав. Там навіть не завдавали собі клопоту відповісти мені, де він зараз. Я ледве пробився до Телегіна. Він кинув на мене крижаний погляд, його темні очі були непроникні.

— Прилетите на місце, дізнаєтеся самі… — пробурмотів він і вимкнув зв’язок.

Я насварився кулаком. У мене лишалося десять хвилин польоту.

Ель обігнув сопку й увірвався в останній виярок перед узвишшям: за низьким перевалом був Берег Сонця. Проте третій тунель був далі. А те місце, де розгорталися головні події, — це шельф біля самого материкового схилу. Я вирішив сісти на берег, замінити машину. На універсальному елі можна було б підібратися до прорану. Мені трапилася чиясь непогана посудина. Я спікірував на неї, наче кібець: залишив свій ель — свічкою вгору.

Викликав чергового. Боже, чого коштувало добитися від нього бодай кількох слів! (Ніхто всерйоз не сприймав мої шанси у цій грі. Більше того, я був зайвим.)

— Так, там люди… — похмуро відповів він. — Ситуація нестандартна. Керує Микола Карін.

— Карін! — вигукнув я.

Я добре знав молодого інженера з Болгарії. До того ж він був ще й режисером.

Це він розповів мені, як під час першої кінозйомки в його житті, коли він ще й не помишляв про остаточний вибір жанру, чарівна Соня Беланова переконала його. Ні, не словами. Знімався епізод: Він і Вона. За хвилину вони мають розлучитися. Вони щось ще казали одне одному. Між ними прозорий шлюз орбітальної станції. Слів уже не чути: видно тільки її обличчя. Вона усміхається, намагається щось сказати… плаче. У цю мить на її лоб спадає пасемце волосся. Ще трохи, і Вона заплющить очі, тоді прощай стрічка, зйомку доведеться повторити. Однак дві орбітальні станції розійдуться за хвилину-дві. Дубль можливий лише в принципі: зйомка у космосі! Карін показав на мигах: Соню, волосся заважає. І тієї ж миті помітив на її руці обручку, якої за сценарієм не повинно бути. «Обручка!» — вигукнув він у відчаї. І побачив: Беланова знімає обручку, причому за кадром, а рукою, що звільнилась, поправляє волосся — й увесь цей час грає… Та ще як! Її обличчя примусило його тоді повірити в диво перевтілення. І це було найсильніше враження, яке коли-небудь справляло на нього мистецтво.

Карін там… біля тунелю.

— Що з ним? — вигукнув я, увімкнувши зв’язок.

— Почувається чудово, — відповів черговий і по хвилі додав: — Очевидно, на відміну від вас.

Що зі мною? Занадто схвильований? Такий день… просто день такий.

Черговий доповів про мене Телегіну. Телегін — це машина, яку винайшов Ольмін. Точніше, десь знайшов. Машина майже невмолимо точна, як інтегральне рівняння. Жартома казали, що Ольмін ніколи не буває вдоволений собою, за винятком хіба що тих небагатьох випадків, коли доручає справу Телегіну. Той завжди діє в дусі Ольміна. І це в нього виходить нібито краще, ніж у самого шефа.

Телегін вийшов на зв’язок. Запитав, які