Довге темне передвечір'я душі - Дуглас Адамс
— Я не хочу чути про ваші взаємини з дружиною.
— Гаразд. Це нормально. Це абсолютно нормально. Я просто подумав, що вам варто знати дещо. Але якщо вам цього не хочеться — то й не треба. Отже. Синтія займається рекламою. Ви це знаєте. Вона — старша партнерка у великому агентстві. Великому! Кілька років тому вони розробляли велику рекламну кампанію — грандіозну — де в одному з відеороликів актор грав бога. І він нахвалював щось… не знаю… якийсь напій, абощо, від якого в дітей зуби псуються. А Одін тоді був просто злидень. Жив на вулиці. Він просто не може нічим себе забезпечити, бо створений не для цього світу. Така могутність, але він не знає, як скористатися нею собі на користь у наші часи. І ось найбожевільніше.
— Одін бачить у телевізорі цю рекламу й думає: «Гей, це можу робити я, адже я бог». Він думає, що йому можуть заплатити за зйомку в рекламі. А ви ж розумієте, скільки б це було. Менше навіть, ніж за Сполучені Штати заплатили, розумієте? Уявіть лише: Одін, вождь і джерело могутності всіх скандинавських богів вважає, що може отримати зарплатню за зйомки в телевізійній рекламі газованого напою.
— І цей чувак, цей бог, він реально вирушає шукати когось, хто пустить його в телевізійну рекламу. Жалюгідна наївність. Але ще й жадібність — не забуваймо про жадібність.
— Як би там не було, він привернув увагу Синтії. Тоді вона була всього лише рядовим бухгалтером, спочатку ігнорувала його, бо думала, що він просто божевільний, але потім його дивність зачаровує її, і вона знайомить його зі мною. І знаєте, що? До нас доходить, що він справжній. Цей чувак справжній. Реальний справжній бог, що має безліч божественних здібностей. І не просто бог, а наче найголовніший з них. Той, від якого залежать здібності всіх інших. І він хоче зніматися в рекламі. Можна, я скажу це слово ще раз? В рекламі.
— Сама ідея була приголомшлива. Невже він не знає, що він має? Невже не розуміє, що він може отримати своїми здібностями?
— Як виявилося, не знає. І мушу вам сказати, це була найбільш приголомшлива мить у нашому житті. При-го-лом-шли-ва. Знаєте, ми з Синтією завжди знали, що ми з нею… ну-у… особливі люди, і що з нами трапиться щось особливе, і ось воно й настало. Дещо особливе.
— Але ж дивіться. Ми не жадібні. Нам не потрібна вся ця могутність, все це багатство. А мова ж іде про весь світ. Про весь… клятий… світ. Ми могли б володіти світом, якщо б захотіли цього. Але кому це потрібно — володіти світом? Це ж стільки клопоту. Нам навіть великі статки непотрібні, бо це ж треба мати справу з усіма тими юристами та бухгалтерами, а я ж, знаєте, сам юрист. Так, можна найняти людей, що наглядатимуть за вашими юристами замість вас, але ким будуть ці люди? Додатковим юристами та бухгалтерами. І знаєте що? Нам не потрібна навіть відповідальність за все це. Це занадто.
— І тоді мені на думку спала ця ідея. Це все одно як придбати велику нерухомість, а потім продавати ті її частини, які непотрібні. Таким чином ти і сам отримуєш те, що тобі потрібно, і багато інших людей отримують те, що потрібно їм, але вони отримують це від тебе, і вони відчувають вдячність тобі, і вони пам'ятають, від кого вони це отримали, тому що підписують аркуш паперу, на якому написано, наскільки вдячними вони мають бути. І гроші течуть назад, для оплачування надзвичайно дорогого медичного догляду за нашим паном Одвіном.
— Тож ми небагато маємо, пане Джентлі. Один або два помірно гарні будинки. Одну або дві помірно гарні машини. У нас дуже гарне життя. Дуже-дуже гарне. Нам багато не треба, бо все, що нам треба, у нас завжди є, нам це забезпечують. Єдина наша вимога — а за таких обставин це була дуже поміркована вимога — полягала в тому, щоб більше нас не турбували. Ми беремо скромну нагороду і відкланюємось. Нам не треба нічого, крім абсолютного спокою та абсолютної тиші, а ще чудового життя, бо іноді Синтія трохи нервується.
— Але що трапляється сьогодні вранці? Мало не на нашому ґанку! Фу. Це огидно. Це дуже огидна витівка. І ви знаєте, як це трапилося? Ось, як це трапилося. Це знову був наш друг пан Дак, який намагався грати в розумного й хитрого юриста. Це так жалюгідно. Він розважається тим, що намагається марнувати мій час своїми маленькими хитрощами, іграми, дрібним шрифтом, а потім намагається збити мене з пантелику, пред'являючи рахунок за витрачений ним час. Це дрібниці. Це лише додаткова робота. Усі юристи так роблять. Тож я й сказав, що беру його рахунок. Беру й мені байдуже, що там. Ти даєш мені рахунок, а я роблю так, щоб із ним розібралися. Це нормально. То він і дав мені його.
— Лише пізніше я помітив цей хитрий додатковий пункт. То й що? Він намагається бути хитрим. Він дав мені гарячу картоплину. Знаєте, в бізнесі звукозапису багацько гарячих картоплин. Їм просто треба давати ради. Завжди знайдуться люди, які залюбки дадуть замість вас чомусь ради, якщо вони хочуть просунутися службовими сходами вище. Якщо вони варті своєї сходинки, то вони теж передоручать це комусь іншому. Отримав гарячу картоплину — передай її. Я передав. Є безліч людей, які залюбки вирішують для мене різні проблеми. І знаєте що? Було дуже смішно спостерігати, як далеко й швидко передавалася ця конкретна картоплина. Спостерігаючи за цим, я багато дізнався про те, хто розумний, а хто ні. Але потім вона потрапляє до мого садка, а це, боюсь, дозволяє мені скористуватися штрафним застереженням. Його перебування у Вудсгеді — річ недешева, і я думаю, що цим нещасним випадком ваші клієнти все зіпсували. З цієї точки зору батіг знаходиться в
