Викривлений простір - Олександр Костянтинович Тесленко
— Ви Гіата? — Сухов не спромігся на щось інше, лише відчував, що пауза затягується.
— Так. Мене звати Гіатою. А ви — Антон Сухов, я чула, як ви знайомилися з моєю мамою. Заходьте. Сідайте, — вона показала поглядом на крісло навпроти.
Сухов повільно подійшов до столу, якусь мить напружено стояв.
— Як це все зрозуміти? Жінка тихо розсміялася.
— Що — розуміти? — дивилася лукаво.
— Ви хочете сказати, що я знав вашу адресу, а ви просто сиділи вдома і чекали на мене, чекали, доки я набавлюся з вашим Серафимом… Чи не так?
— Все справді не дуже складно. Безумовно, я прошу вибачити мене, але… — Жінка усміхнулася якось завчено лагідно. — Але до мого помешкання ви потрапили справді не зовсім випадково. Не хвилюйтесь. Ніхто з нас не божевільний. Принаймні ви, Антоне, в цьому можете на мене покластися, це я вам гарантую. Все гаразд, Антоне. Чи можна, я вас величатиму просто Антоном? Тобі погано гулялося з Серафимом?
— Гулялося прекрасно, — процідив Сухов, — але, можливо, ви все-таки поясните, навіщо цей спектакль?
— Це не спектакль. Сподіваюсь, що як лікар і просто як розумна сучасна людина без зайвих комплексів, ти не тільки все швидко зрозумієш і сприймеш, а й висловиш свою думку… Але не про все відразу. Гарний день сьогодні, чи не так? В тебе рано закінчились операції, ти поспішав додому. І раптом…
— Звідки ви знаєте, де я працюю і коли закінчились операції?
— О, це все дуже просто, Антоне. Я просто читаю твої думки. Але не поспішай з висновками. Хочеш кави?
— Дякую, не хочу.
— Даремно відмовляєшся…
Сухов мав одне-єдине бажання: підвестися й піти геть. Проте цікавість і химерність ситуації змушували сидіти.
— Чому — даремно?
— Кава — напій бадьорості! — патетично вигукнула Гіата. — Хіба не так написано в кав’ярні на Київській площі?
— Не пам’ятаю. Я дуже рідко буваю на Київській площі.
Гіата лукаво дивилася на Антона, і він одразу відчув приховану багатозначну іронію.
— Може, припинимо імітацію невимушеної розмови?
— Навіщо припиняти? Тобі не цікаво?
— Аніскілечки.
— Чому? — вона звабливо й ніби невимушено усміхнулася, але Сухову стало моторошно. — А що тобі цікаво, Антоне? Скажи мені чесно.
— Як я зрозумів, ти й сама повинна знати не лише час закінчення операцій, але й коло моїх інтересів, — сказав Сухов, карбуючи кожне слово і переходячи також на «ти».
— Не перебільшуй моїх можливостей, — Гіата блиснула низкою рівних білих зубів. — Я можу багато. Можу читати твої думки. Але це ще не все. Далеко не все.
— Хто ти?
— Гіата Біос.
— Я зараз підведуся й піду. Якщо я запитав тебе, хто ти, то щонайменше хотів ще раз почути твоє прізвище.
— А що ж ти хотів почути?
— Я, власне, нічого не хотів… Але коли вже опинився в твоєму помешканні, та ще й у такий дивний спосіб, то, можливо, ти сама хочеш мені щось повідомити?
Лукава усмішка не полишала її обличчя.
— Навіщо так поспішати? Хочеш кави?
— Так…
— Ну, це вже прекрасно. Кава — напій бадьорості. А поспішати ніколи не треба. До того ж сьогодні у тебе такий приємний день. Легкий день. Ти просто мусиш відпочивати сьогодні душею і тілом. Чому ти такий напружений?
Гіата говорила спроквола, спокійно, втаємничено.
— Чому ти зляканий? Власне, нічого ж не трапилось… І тобі не випадає ніяковіти в присутності молодої… дуже молодої жінки.
Сухов заплющив очі.
— Хіба мій настрій викликаний зараз присутністю молодої жінки?
— Галантного кавалера, бачу, з тебе не вийде, але не сумуй. Про наші роки зараз не будемо говорити. Добре? Серафимчику! — Двері до кімнати майже відразу прочинилися. — Принеси нам кави і трохи коньячку.
— Трохи — значить одну пляшку? — почулося запитання Серафима.
— Любите коньяк? — бовкнув Сухов.
— І коньяк люблю. Все люблю, що існує на цьому світі. Адже все на цьому світі існує саме для того, щоб його любити. Чи не так?
— Все?
— Так. Все. Я втішена, що ти саме на цьому слові загострив увагу. Мені приємно, що ти здатен так тонко відчувати.
У цей час прочинилися двері, і зайшов Серафим з невеликою тацею в руці. Він лукаво підморгнув Сухову, поставив тацю на стіл, зробив рух рукою, мов ілюзіоніст на сцені, — і з’явилася пляшка коньяку.
— Завтра підемо гуляти? Чуєш, Сухов? — малий знизу лукаво дивився на нього.
Сухов змовчав, навіть не зупинив погляду на Серафимові.
— Мовчанка — ознака згоди. Тож до завтра. Хоча, власне, ми ще й сьогодні побачимось. Адже ти не квапишся додому?
Серафим вийшов з кімнати, зачинив за собою двері.
— Чудове створіння! Чи не так? — запитала Гіата, закинувши рукою пасмо золотавого волосся за спину.
— Так… В тебе цікавий син…
— Син? — розсміялася Гіата.
— А хіба ні?
— Це цілих десять синів разом… Прекрасна кава. Молодець Серафим. Він з кожним днем стає все розумнішим.
