Сповідь - Валерій Олександрович Шевчук

Цього вечора він писав, може, довше від звичайного. Темінь густим крепом заліпила вікна, і панотець, пишучи, вряди-годи тягся до заповітного штофика, щоб плеснути в чарку палючої рідини. Ковтав і знову брався до пера - писалося легко. Але в якийсь мент незвідана сила примусила його встати з-за столу. Раптом забув, що боїться темряви і що найкраще витримувати щоденний поєдинок з нею в цій освітленій хатині. Перейшов покій і виступив надвір.

Стояла рання осінь. Від саду пахло зів'ялим листям та вишневим глеєм. Зорі кришилися над головою, обсипаючи світ своїм пилком. Панотець глибоко вдихав повітря і відчував, що починає незвідь од чого хвилюватися. Був підхмелений, і йому раптом здалося, що даремно боїться темряви й тиші: світ навдокіл прегарний. Оце тріпотіння зірок, густий, пряний запах саду, оця ніжна тканка вечора - що може бути ліпше і чи є що повабніше? Довго стояв, похитуючись, - дивне почуття увіллялося йому в душу, як повінь.

То був короткий мент, але тоді він уперше за довгі роки відчув щось подібне до затамованої радості. Зрештою, він не встиг напитися її благоти. Наступної хвилі уздрів видіння. Серед неба над усесвітом провисла велетенська вага. Важниці похитувалися і ніяк не могли врівноважитися - тримала їх біла зоряна рука. Панотець упав на коліна, звів голову, і йому засипало очі зірковим пилом, а може, роса покрила зіниці - був-бо підхмелений. Вага, яку так несподівано уздрів, закрутилася навколо ості, і він побачив на її тарелях дрібненькі постаті. Люди на вазі були голі, витягували довгі шиї, а очі широко порозплющували.

– Це чудо, - сказав панотець, упираючись спиною об задвірок і відчуваючи, як йому терпне шкіра по цілому тілу. - Це чудо, явлене навмисно для мене…

Відірвався від стіни й подибав у сад до вишні, на якій бачив удень золотисті гулі глею. Налапав у темноті одну з них і відламав. Кинув до рота й почав жувати, відчуваючи смак осені.

– Я все знаю й так, - сказав він чи, власне, пробурмотів, адже мав рот, повний глею. - Кожен з нас грішний, а я найбільше. Я все знаю й так…

Зирнув у небо, але ваги уже не було. Але не подумав, що то гра його захмеленої уяви - непотрібно йому це! Жував глей, котрий пахнув осінню і мав смак пори зів'ялого листя - йому досить того. Міг би стояти тут, у садку, де химерно поспліталося гілля, із заліпленим ротом, а міг би обійняти й дерево, як рідного брата.

– Слухайте мене, брати мої, - сказав чи пробурмотів він до дерев, - я хочу провістити вам велику правду. Не думайте, що лихі вчинки пропадають. Не думайте, що, коли ви забули про вчинене вами зло, воно вмерло. Не думайте, що тих ваг не існує. Не думайте, що таємне можна сховати. Коли не розрізняєте ви, що добре, а що погане у світі, не думайте, що ви обійшли закон.

Панотець ковтнув розжований глей і раптом підморгнув найяскравішій зірці.

– Ти гадаєш, око небесне, - сказав він, - що я сліпий, а не сліпий я. Думаєш, що я глухий, а в мене добре чують вуха. Думаєш, що маю я затверділу душу, а вона в мене плаче щодня. Одне тільки правда: я вичерпаний. Я ниций, око небесне, і в цьому, здається, найбільша моя вина.

У моєму рухові через ліс усе-таки був глузд, мене тягло в одному напрямку, тож незабаром опинився я на узліссі. Велике поле на підступі до міста було мені знайоме. Через нього тяглася побита возами дорога, і я побрів до неї по темній стерні. Мене тягло туди, де нещодавно мав домівку і де так просто й звичайно протрачував свої дні. Але осторога не покидала мене. Озирався й принюхувався: не хотів утрапити в непередбачену халепу. Біг через виявився прудкіший за мене і легко од мене втік. Над головою каркало вороння, вряди-годи скрекотіли сороки, мені здавалося, що вони наді мною насміхаються. Єдине, що придумав: дочекатися сутінку. Тоді можна буде непомітно підкрастися до міста, пролізти через міський паркан, у якому, на щастя, немало дірок: сотник давно і марно писав у гетьманську канцелярію про потребу полагодити паркани, бо самоуправління місто наше не мало. Перейшовши паркани, я міг би податися до свого дому - а там уже як буде.

Тим часом я втомився. Надибав на лігво, де ночував, і почав гребти носом і лапами листя. Порох забивав ніздрі, і вряди-годи я чхав. Але тепер у ямі стало затишніше, я підгріб землю так, щоб у неї не задувало, стовбур дерева був мені надійним дашком.

Потрудившись отак, задоволено влігся, відчуваючи, як солодко ниє втомлене тіло. Мабуть, задрімав, бо мене закрутило солодко й утомно, запахло осіннім тліном, стало тепло, і мені здалося, що я повернувся додому; зібралися сусіди й моя рідня, співчутливо гомоніли, розмовляли зі мною, а я почав оповідати їм, як трапилося зі мною лихо. Розповів їм про страшне обличчя і про чорного чолов'ягу з його тваринням. Здається, саме той чолов'яга й накинув на мене прокляття. Я сказав, що не знаю, чи одна то особа - Чорний Чоловік і власник страшного обличчя, але мені здається, що так. Хтось у цьому світі зненавидів мене, сказав я, комусь я став упоперек дороги. Все життя гадав, що я добра людина, що можу прожити, ні з ким не входячи у ворожнечу, але він таки знайшовся, той, хто мене ненавидить. Адже відомо кожному, й дитина про це знає: вовкулацтво людині можна накинути тільки тоді, коли хтось на когось дуже в'їсться. Кожна людина знає, навіть діти, що живуть у світі люди добрі і зловмисні. Оті зловмисні тільки й думають, як би вчинити комусь лихо. Недавно в сотенну канцелярію, розповідав я, прийшов лист з канцелярії генеральної, в якому оповідалося, що в Почепській волості, в селі Витівці, з'явилися злодійники-чарівники, які напоювали шкідливим зіллям посполитих того села Василя Кормаченка з товаришами та інших жителів. Генеральний суддя наказав тих злодійників-чарівників за їхніми прикметами, також інших злочинців, що туляються по всіх усюдах, хапати