Кінець світу. Том 1. До… - Василь Андрійович Базів

На тлі такої екзотичної інформації, що затьмила навіть статеві збочення самців із племен майя, вершиться прелюдія до історичного дійства у вашому житті — зустріч із єгипетськими пірамідами. Бо прожити на Землі і не побачити їх — ну просто гріх. На відміну від висячих садів Семіраміди, гігантської статуї Зевса, храму Артеміди, Колоса Родоського, Олександрійського маяка і Гробниці царя Мавсола, єгипетське диво — єдине із списку семи чудес світу, яке дожило до наших днів.

Маючи відповідний настрій про нинішнє плем’я єгиптян, вам дуже важко уявити, що вони можуть мати причетність до будівництва споруди, яка складається із двох з половиною мільйонів кам’яних блоків вагою дві тонни кожен. Сучасні будівельники вам дадуть довідку, що не тільки будіндустрії Арабської Республіки Єгипет, а й будь–якої країни такий проект не під силу.

Із стану осмислення цього феномену вас швидко виведуть місцеві, зодягнуті у бедуїнів, мешканці, яким на основі мало не світового мандрівного досвіду одразу ж віддаєте пальму першості у царині прояву людського хамства.

Відмахуючись від них, як від напосідливих африканських мух, ви без особливих вагань при першому враженні від пірамід погоджуєтеся із думкою провідних, правда, не місцевих вчених, що нічого спільного із усипальницями фараонів, із призначенням склепів для померлих — піраміди не мають.

Десь напередодні тої пори, коли князь Володимир зробив історичний вибір й організував Хрещення Русі–України, його сучасник, багдадський халіф Мамун, правитель цілком респектабельної на той час держави, який заснував у Багдаді практично першу на планеті Академію наук — Дім мудрості, — зробив спробу проникнути всередину піраміди Хуфу. Він був тою першою людиною, чия нога за три з половиною тисячі літ ступила всередину святилища, у Велику галерею.

Уже тоді ходили притчі, що лізти туди — значить бути жорстоко покараним. У це поголовно вірять і нині, що є винятково важливим і вигідним для єгипетських музейників, оскільки із пірамідальних нутрощів довелося б викурювати таку на рідкість влізливу істоту, як турист. А так: налякали — і мають спокій.

Мамун на свій страх і ризик переступив заборонний 12–й поріг, і нічого страшного з ним, слава Богу, не сталося.

Але без проблем не обійшлося. Якби він сказав, що там — порожньо, що піраміда — пустопорожня, як обіцянка кандидата у депутати, він міг би спровокувати просто всенародний бунт проти себе. Релігійний фанатизм — штука вибухонебезпечна не тільки у часи Аль–Каїди. І мудрий творець Академії наук крадькома навіз із Багдада золота, щоб зберегти легенду про призначення велетенських усипальниць, правда, не ризикнув підкинути туди начебто знайдені псевдокістки Хеопса.

Хоча згодом хтось таки ризикнув зробити це. Бо рівно за тисячу років (ну що робити із цими невблаганними збігами) перший європеєць, що взяв приклад із Мамуна, британський полковник Говард Вайс таки виявив базальтовий саркофаг із людськими останками!

Ото була радість для жерців консервативної цвинтарної версії. Але ортодокси раділи не довго. Експертиза встановила, що якби то були кістки фараона, то він мав би померти на дві з половиною тисячі років пізніше, ніж він помер. Так що Мамун, як виявилося, мав рацію тоді й донині.

Фараонам можна дорікнути у чому завгодно, і перш за все, нагадати непривітне ставлення одного з них до однієї із ключових фігур у взаєминах Людини із Богом — із Мойсеєм, який є однаково першопророком для іудеїв, християн і мусульман.

Але їм, фараонам, не можна дорікнути, як нашим нинішнім посткомуністичним фараонам, — у марнотратстві державних коштів з метою відкатів. Уявляєте, рядок у держбюджеті «Будівництво піраміди», що передбачає 25 мільйонів тонн кам’яного будматеріалу. Ото можна відкатати! То вам не Євро–2012, де наші велетенські стадіони — просто іграшкові чашки, якими могли бавитися у пісочниці пустелі Сахара дітваки реальних зодчих пірамід.

На питання — нащо це здалося — з приводу пірамід відповіді немає. До речі, невірним слідом пустив усіх нас Геродот, котрий, як і ми, ахав–охав від побаченого, а потім записав те, що нашептали йому гіди–жерці: це, мовляв, могили наших колишніх начальників–фараонів, щоб у знаменитого грека викликати захоплення масштабністю місцевої державотворчої традиції.

Батько всіх істориків у V столітті до Христа взяв та й записав те, що йому оповіли тодішні колеги гіда Наташки, яка налякала мене цвинтарними збоченнями. До речі, як нинішні, так і тодішні історики не наважувалися категорично стверджувати, що піраміди — це гроби.

До того ж, проникати туди для пошуку підтверджень, навіть якщо не боятися забобонів про грізні наслідки для особистої долі, — штука з технічної точки зору дуже складна. Навіть на Місяці було простіше запустити роботів–першопрохідців, а тут — марно. А щодо різного роду проникаючих рентгенів, лазарів — то товща камінних стін для сучасного науково–технічного прогресу все ще непрохідна.

Але досить ломитися у ці непрохідні кам’яниці. Доказів, що це могили фараонів, нема, і крапка. Слава Геродоту, але він схалтурив і повівся з точки зору ВАКу і наукової етики — некоректно.

Так що ж тоді? І тут у Єгипті, куди ви добралися за півгодини їзди маршруткою із площі Тахрір, і там, на такій же відстані від центру Мехіко. Для чого піраміди — найграндіозніші рукотворні споруди в історії людства?

Для іншої гіпотези докази знайшов професор Роберт Б’ювел. Послухайте, яка геніально проста метода його наукового відкриття. Геродоту було важче — місцева влада не змогла виділити йому вертоліт не з мотивів применшення його заслуг перед світовою історичною наукою, а у зв’язку з тим, що до нашої ери авіації не було.

І появилася вона, як відомо, за мірками пірамідального віку, як і всього іншого, що ми вимірюємо масштабами календаря майя, — просто сказати, вчора. Тому Б’ювел, на відміну від багдадського халіфа, не проривався всередину пірамід, а піднявся засобами сучасної авіації над ними. І побачив та сфотографував усю гостроверху панораму плато Гіза. А тоді відкрив астрономічний атлас і зіставив — те, що на Небі, і те, що на Землі. Співпало!