Небесний гість - Олександр Романович Бєляєв

Викинувши черговий шмат «тіста», Петров крикнув:

— Ви розумієте? Я знайшов спосіб, як за допомогою ВМ визначити, де проходить невидимий провід високої напруги: чим ближче до проводу, тим швидше розбухає «тісто», і чим далі, — тим повільніше. Електроплан може хоч зараз увійти в промінь-провідник, але ВМ вбере таку велику кількість електронів, що ми вмить з головою загрузнемо в «тісті». Треба оголосити команді аврал, покликати на допомогу з десяток пасажирів і викинути все «тісто», лишивши тільки невеличкий шматок, якого вистачить для того, щоб долетіти до станції!

Так ВМ несподівано знайшла для себе ще одне застосування: як індикатор напрямку і потужності електронного потоку. Використавши цю властивість ВМ, наші винахідники згодом побудували нові реєстраційні апарати, які визначали навіть інтенсивність потоку космічних променів.

Оце, власне кажучи, і все. Пригода на цьому і закінчилася. «Тісто» спільними зусиллями викинули, електроплан став на «рейки», і дальший шлях до острова Врангеля пройшов цілком благополучно.

До речі, зовсім забув: адже ви чекаєте ще розповіді про «рогатого мамонта»… Бачте, я й сам не знав, який вийде з усього цього конфуз.

Мій приятель, мисливець-ескімос Яша, тягав мене по тундрі години з чотири, щоб непомітно привести майже на те саме місце, звідки ми вийшли. Десь на задвірках складських приміщень він розрив купу моху і показав мені… Що б ви думали? Череп корови! Так-так, справжнісінької корови черкаської породи. Можете собі уявити, як я глянув на нього, як гаркнув потім на Яшу? А він, удаючи невинного, щирим тоном спитав:

— Так це корова? Звичайнісінька корова? Свійська тварина? Пробачте, дорогий Іване Івановичу. Помилився. Адже я ніколи не бачив живих корів. Я народився і виріс на цьому острові, а тут нема і в заводі свійської худоби.

— Але ж вам щороку доставляють на острів сотні морожених коров'ячих туш! — кричав я.

— Без голів, Іване Івановичу, без голів! — спокійно відповів він. — А я ж не Кюв'є, який міг за однією кісточкою… — і затнувся. Зрозумів, що бовкнув зайве.

Чи варто було розмовляти з таким молодчиком? Людина, знайома з працями Кюв'є, не знає корови? Юнак, який закінчив середню школу? Студент? І це в наш час, час кінофікованих шкіл, телебачення? Неймовірно! І на материку він був. У Крим і на Дон літав. Та хто ж у наш час у двадцять років не облітав весь Радянський Союз?

Я вже хотів сказати, що більше і знати не хочу такого брехуна й дурисвіта, як зненацька звідкись наче з-під землі виріс Миша Шугалєєв, керівник геологорозвідувальних робіт на острові Врангеля, мій колишній найулюбленіший учень.

— Пробачте, пробачте, дорогий Іван Івановичу, нас великодушно. Винні. Обдурили вас. Одначе скажіть правду: без цього «рогатого мамонта» мені не пощастило б заманити вас сюди? Ми так хотіли вас бачити, а ваша участь у зльоті, як завжди, була дуже корисною для нас. Череп цей я відправлю в місцевий краєзнавчий музей з написом по-латині, як годиться:

«Мамонт рогатий І. І. Глаголєва».

І я засміявся. Що ж мені ще лишалося робити?

— Старієте, Йоганне, — буркотливо сказав Едуард Гане, відсуваючи крісло.

Лакей насилу став на коліна, стримуючи зітхання, і почав підбирати кофейник, срібний молочник і чашку, що впали з підноса.

— Зачепився за край килима, — ніяково промовив він, повільно піднімаючись.

Едуард Гане, випнувши товсту синю нижню губу, незадоволено дивився на пляму від розлитої кави і з упертістю старого сказав ще раз:

— Старієте, Йоганне! Сьогодні вранці, одягаючи мене, ви ніяк не могли попасти рукавом у мою руку. Вчора ви розлили воду для гоління…

На скам'янілому виголеному обличчі Йоганна промайнула тінь смутку. Те, що говорив Гане, було правдою, хоч і гіркою. Йоганн старів і навіть дряхлів. Сімдесят шість років — не жарт, і з них п'ятдесят п'ять — віддана служба Едуардові Гане, який лише на шість років молодший від слуги. Час на спочинок. Йоганн має деякі заощадження. На його вік вистачить. Але що він робитиме, залишивши службу? Його старе тіло, мов машина, справляється із звичною роботою по обслуговуванню іншої людини. На себе ж, — Йоганн це знав, — у нього не вистачить сил.

Крім того, він звик до цього старого буркотуна Едуарда Гане, зжився з ним. Йоганн почав служити в нього ще в Ганновері, звідки вони приїхали в Новий Світ у пошуках щастя п'ятдесят років тому. Едуардові Гане пощастило. Він нажив великий капітал. Десять років тому, коли його спіткала невдача, продав свої текстильні фабрики, побудував в околицях Філадельфії віллу в стилі німецького замка і пішов на спочинок. Півсотні років не зробили із Гане американця. Він лишився німцем у своїх манерах, звичках — в усьому. Дома з Йоганном Гане розмовляв виключно по-німецьки. Справжнє ім'я Йоганна було Роберт, але Гане визнавав для слуги тільки кличку — Йоганн, і, кінець кінцем, старий лакей забув своє справжнє наймення.

Як і багато хто з старих холостяків, Едуард Гане був не без дивацтв. У домашньому побуті він не визнавав нічого нового. В його замку, здавалось, зупинився час. Гане не терпів електричного світла, яке, на його думку, псувало зір. Тому в кімнатах замка частіше горіли гасові лампи, ніж електричні, а в кабінеті, на письмовому столі, стояли під зеленим абажуром свічки. Про радіо старий Гане і слухати не хотів. «Досить того, що через моє тіло проходять радіохвилі, — казав він. — Від них у мене посилюються подагричні болі. Неодмінно треба буде зробити на даху і стінах будинку радіовідводи. Я не хочу, щоб через мене проходили звуки якоїсь шансонетки».