Прекрасні катастрофи - Юрій Корнійович Смолич

— Спробуємо діатермію? — зривним шепотом запропонував Івановський професорові.

Професор кивнув головою.

Електричний апарат був негайно ж підкочений до столу. Під труп і поверх нього покладено великі цинкові платівки, з’єднані дротами з апаратом. Сестра включила струм, і тихо загурчав мотор. Це робили діатермію— глибоке прогрівання внутрішніх органів.

— Донора! — наказав професор.

Стіл з дівчиною-донором в ту ж мить був щільно присунутий до столу з оперантом. Швидкими і вправними пальцями Думбадзе вколов голку дівчині в ліктьову вену. Таку ж голку він вколов трупові. Потім він з’єднав ці голки гумовою трубкою із шприцом.

— Давайте! — скомандував Івановський, і Думбадзе зняв затиск із трубки.

Кров із руки дівчини-донора потекла крізь голку до трубки, з трубки крізь шприц і другу голку — в руку трупові.

Труп з дівчиною був зв’язаний тепер прямо і безпосередньо.

З серця дівчини текла кров до жил трупа, до серця трупа. Серце дівчини повинно було змусити і це серце затрепетати.

— П’ять… десять… п’ятнадцять… — відзначав кількість кубиків перекачаної крові Коломієць. — Скільки будемо переливати?

Доктор Івановський махнув на нього рукою.

— Пульс… — тихо й непевно прошепотіла сестра, що тримала труп за руку, і голос її засікся… — мені здається… я почуваю… пульс.

Професор вхопив другу руку.

— Кофеїну! — гукнув він.

Він гукнув уголос, і серед загальної тиші його голос прозвучав, немов гудок паровоза глупої ночі.

Два шприци відразу вп’ялися трупові з двох боків під ребра.

— Приготуйте ін’єкцію адреналіну, — сказав Івановський сестрам.

Вони негайно ж побігли до хірургічної шафи міняти шприци.

— …Двадцять… двадцять п’ять… тридцять… — рахував Коломієць кількість живої крові.

— П’ятдесят! — відрахувала сестра з секундоміром.

Це вона підрахувала перші поштовхи пульсу. Він був слабкий, ледве чутний, цей пульс від живого серця…

Сестра, що завідувала апаратом діатермії, торкнула професора за руку:

— Професоре, вам не здається, що на скронях виступає рум’янець?

— Мені нічого ніколи не здається! — огризнувся професор.

— …Сорок, сорок п’ять… п’ятдесят… — рахував Коломієць.

— Сімдесят! — відзначила сестра пульс другої хвилини.

— Штучне дихання! — наказав професор.

Сестри поклали шприци і взяли руки трупа. Вони спробували їх підвести, і руки мляво піддалися. Вони спробували їх зігнути, і руки з невеличким опором піддалися.

Професор відштовхнув платівки діатермії і натис трупові під груди. Він натискав і відпускав у такт тому, як сестри піднімали й опускали руки.

— Сто, — подав Коломієць. — Двісті!

— Сімдесят! — подала сестра од пульсу.

Професор раптом випростався і якийсь час дивився в непорушне, закам’яніле лице трупа. Потім він простяг руку і відкотив повіки. Звідти глянуло мутне, але райдужне око. Професор одвернувся і пошукав по кімнаті очима. На хірургічному столику лежало нікелеве хірургічне дзеркало. Професор взяв його.

Якусь мить професор бавився блискучим дзеркальцем. Потім він підніс його на рівень очей і заглянув до нього. Звідти, з дзеркала, на професора глянуло його власне — професора Трембовського — лице. Воно було бліде, з червоними плямами на скронях і щоках, з широкими гарячими очима. Таке обличчя бувало в професора Трембовського тільки тоді, як він надмірно хвилювався, коли він бував близький до млості від хвилювання. Навмання, забувши про свої стерильні руки, професор підніс руку до губів і розправив вуса. Він навіть спробував посміхнутися до себе в дзеркало. Але з посмішки нічого не вийшло.

— Чотириста, — подав Коломієць.

— Сімдесят, — подала сестра од пульсу.

Професор взяв жмут марлі й обтер блискучу поверхню дзеркала. Потім простяг руку і нахилив дзеркало до уст трупа.

Блискуча, рівна й холодна поверхня нікелевого дзеркала легко взялася парою.

Це означало, що труп дихав.

Труп, що дихає, не є труп.

І все ж таки товаришка Петрова була зовсім розчарована. П’ятниця минула, комсомольська конференція відбулася, на ній розв’язано чимало найважливіших політичних та виробничих справ, але закордонний гість, шофер-комсомолець Чіпаріу, на ній присутній так і не був. Дарма що секретар Петрова задля цього останні перед конференцією дні і сама не мала спокою, і не давала спокою професорові Трембовському та його асистентам.

Власне, п’ятниця — це був тільки перший день, коли доктор Івановський, що доглядав свого надзвичайного пацієнта, дозволив з ним нарешті розговоритися. Але балачка ця тривала тільки п’ять хвилин: доктор Гальванеску був ще занадто слабкий. Ширші розмови були призначені на суботу вранці, коли доктор Гальванеску мав устати з ліжка і зробити свої перші, після відживлення, кроки. Але в суботу вранці товаришці Петровій треба було головувати на комісії, що мала відредагувати резолюції конференції. Отже, крім того, що розчарована, товаришка Петрова була ще й незадоволена. Словом, вона сердилася. Знаючи вже, чим це загрожує, професор Трембовський розпорядився звечора в п’ятницю виключити в інституті всі телефони, крім швейцарового. Проте й швейцарові наказано відповідати товаришці Петровій, що професор зайнятий і турбувати його не велено. Все це, звісно, не помогло. Не дістаючи відповіді з телефонів інституту, товаришка Петрова викликала бюро пошкоджень, і порушений зв’язок був негайно відновлений. Інститутські телефони затріщали, і бідолашний професор сахався телефонних апаратів, немовби в кожному з них було заховано смертоносну зброю.

Отже, в п’ятницю відбулася тільки перша коротенька розмова. Це була зустріч доктора Гальванеску з Сахно. Третім присутнім при ній був доктор Івановський. Він завчасно, протягом цих п’яти перших у другому житті Гальванеску днів, окремими словами підготував його до цієї зустрічі. Це