Прекрасні катастрофи - Юрій Корнійович Смолич

Однак перший сміх минув відживленому пацієнтові щасливо. Він пішов йому навіть на користь: на щоках зацвів легенький рум’янець. Доктор Гальванеску перестав сміятись і з ввічливим поклоном знову звернувся до професора:

— Отже, професоре, значить, ви волієте повернути до життя й двох отих приятелів агронома Юлії Сахно?

— Саме так! — відказав професор.

— То чому ж ви цього не робите самі? Ви ж повернули вже до життя мене цілком самостійно без моєї допомоги?

— Так, — сказав професор, — але агроном Сахно потурбувалася наситити ваші жили звичайною рінгерлоківською рідиною, тільки дещо конденсованого розчину. Що ж до ваших клієнтів, яких привезено разом з вами, то в їхніх жилах, як виявили наші аналізи, якась не відома нам рідина. Крім того, їхньому знекровленню і знеживленню вже мало не місяць. Зіставляючи це і це…

— Отже, — перебив Гальванеску, — ви просите, щоб зробити це вам допоміг я?

— Саме так! — підтвердив професор.

— Прекрасно! — вдруге зареготав доктор Гальванеску. — Прекрасно!

Втім, на цей раз він реготав коротко, і за секунду урвав свій сміх, і випростався в своєму кріслі. Злі, глузливі очі його нишпорили по співрозмовцях. Потім він враз заплющив очі і втомлено відхилився на подушки.

— Ні, — Є тихо прошепотів він, немовби втратив останні сили. — Ви марно турбуєтеся, професоре. Я не допоможу вам…

Важко зразу, одним словом, сказати, як реагували на цю заяву всі присутні. Вони реагували по-різному. Бо кожний по-різному був підготовлений до цієї розмови. І кожний по-різному уявляв собі самого доктора Гальванеску. Сестра-жалібниця, наприклад, яка була присутня при цій розмові і була, звісно, знайома з усіма подіями тільки в загальних рисах, знала тільки одне: що цьому чоловікові, який був мертвий, зовсім-таки мертвий, раптом повернуто життя. От ці люди, її патрони і насамперед сам професор Трембовський, зробили це — повернули йому життя. Що може почувати до цих людей цей, повернутий до життя, чоловік, не відомий їй іноземець? (Сестра та й більшість персоналу інституту гадали, що це якийсь іноземний спеціаліст). Він може почувати до цих людей, і зокрема до професора Трембовського, тільки подяку. Глибоку, надлюдську подяку. Повернути до життя! О, за таке, певна річ, можна зробити все. Задовольнити всяке, яке б воно не було, прохання!.. І раптом цей чоловік так різко, так недвозначно вороже відповів цим людям: ні! Сестра не стрималася. Вона тихо зойкнула і сплеснула руками. Амлула стрихніну, яку вона тримала в руці, щоб зробити впорскування, випала з її пальців і хруснула на долівці.

— Візьміть другу ампулку і виконайте впорскування, — тихо сказав їй Івановський, заклопотано і пильно поглядаючи на обличчя пацієнта з заплющеними очима.

Він мусив зберегти живим цього пацієнта, навіть і в тому разі, коли він одмовляється допомогти. Бо цей пацієнт насамперед важливий науковий факт. І цей факт належить інститутові, його треба зберегти. Так реагував доктор Івановський.

Коломієць реагував інакше. Він зірвався з стільця. Очі йому запалали, щоки зашарілися, руки стислися в кулаки. Він постояв секунду і знову сів. Але тільки торкнувшись стільця, він знову підвівся, мов наштрикнувся на голку, і розкрив рота. Він чи то хотів ударити, чи то щось сказати. Але зміг тільки кашлянути. Думбадзе поклав йому на плече руку і знову посадовив його на стілець.

Думбадзе не сказав нічого. Посадовивши Коломійця, він вийняв з кишені цигарку і закурив.

Професор, навпаки, чудно заспокоївся. Він не зривався, не поліз руками до волосся, не тер долонь, не сказав навіть «чорт забирай!». Навпаки, він сів на стілець і поклав ногу на ногу. Потім крізь стиснені зуби тихо засвистів якоїсь найбільш недоречної мелодії.

Загалом, з усіх присутніх, власне, тільки одна Сахно могла чекати саме такої відповіді і ніякої іншої. Через те тільки вона одна взагалі ніяк не реагувала на відмову доктора Гальванеску допомогти відживити її товаришів.

Тим часом доктор Гальванеску розплющив очі і німо озирав своїх співрозмовців. Він спостерігав, який ефект справили його слова. Крім того, в його погляді можна було прочитати й інше. В нім, може, вперше за ввесь час можна було побачити якусь цікавість. Він мацав своїм гострим поглядом співрозмовців і, здавалося, хотів промацати їх наскрізь.

Хто зна, що саме його цікавило. Може, він заінтересувався вдачами цих людей з погляду чисто психологічного. Може, він намагався розпізнати їхні наміри і думки. Може, він і взагалі починав уже цікавитися оцим новим, невідомим і чудним для нього життям, що так раптом, так неждано відкрилося йому. Життя ж змінилося так раптово і несподівано. Він може згадати тільки, як потуманіло воно, те, його власне, колишнє життя, за парами наркозу, коли його, зв’язаного й завинутого, покладено на його власний операційний стіл. Він пережив бурхливе оп’яніння від ефіру і впав в глуху, безмежну темінь забуття, запаморочення, небуття… Потім враз він побачив себе отут, у цій палаті, у цій білій кімнаті, на ліжку, і сестра-жалібниця в білому нахилила до нього своє лице. Сестра, ліжко, біла госпітальна палата — це ж усе могло бути там, у тім житті, дома, поруч його власної операційної. Адже ніяких інших змін у житті він ще не відчував, ніякого нового, іншого, одмінного життя він ще не бачив. От встане він завтра, вийде з палати в коридор і піде. Може, то коридор в його пустельному й розкішному палаці в далекому закутку європейського континенту, в глухих надморських буджацьких степах? Ось і вона, мадмуазель Юлія Сахно, — його гість, його полонений, його ворог. Та ж сама дівчина, нічим не відмінна від тої, що приїхала до нього з дорученням Берлінської академії. Він демонстрував їй свої володіння, і вона порушила своє слово про скромність. Це ж її він полонив і волів обернути на свою покоївку замість того попсованого лакея, бідолашного Хаквілавіліса?..

Але ні, це не так. Він не вдома, не в себе. Він далеко, може, за тисячу кілометрів, в іншій державі, в зовсім незнайомому, чужому і ворожому для нього житті.