1Q84. Книга ІІ - Харукі Муракамі
Однак у жодній телефонній книзі не знайшлося людини з таким прізвищем. Тенґо розширив територію пошуку до масштабів Токіо з околицями. І там нічого не виявив. Потім у сферу своїх пошуків включив Канто[17] — префектури Тіба, Канаґава, Сайтама… На це витратив багато енергії та часу. Від перегляду дрібних ієрогліфів у телефонних книгах аж очі заболіли.
Урешті-решт Тенґо зупинився на таких можливостях:
1) Вона мешкає на околиці міста Утасінаї на Хоккайдо.
2) Вона вийшла заміж і змінила прізвище на Іто.
3) Вона не включила свого прізвища до телефонної книги, щоб уберегти себе від чужого втручання в особисте життя.
4) Навесні, два роки тому, вона захворіла на злоякісну інфлюенцу й померла.
Напевне, було й чимало інших можливостей. Адже нерезонно покладатися тільки на телефонні книги. Геть усіх телефонних книг не можна передивитися. До Хоккайдо він добереться хіба що наступного місяця. Тож доведеться шукати Аомаме іншим способом.
Купивши телефонну картку, Тенґо зайшов у будку телефонної станції й подзвонив до початкової школи в місті Ітікаві, яку колись закінчив. Попросив назвати зареєстровану адресу Аомаме — мовляв, для того, щоб зв'язатися з колишніми однокласниками. Люб'язна, видно, нічим не зайнята секретарка переглянула список випускників і повідомила, що позаяк у п'ятому класі Аомаме перевелася до іншої школи, то її прізвище у цьому списку не значиться і теперішня адреса залишається невідомою. Та, мовляв, якщо він хоче, то вона може взнати її тодішню нову адресу. Тенґо відповів, що хоче.
Він занотував нову адресу й телефонний номер Аомаме. Квартира в районі Адаті належала Такасі Тадзакі. Очевидно, вже тоді Аомаме залишила батьківський дім. Напевне, щось сталося. Вважаючи, що дарма дзвонить, Тенґо все-таки набрав цей номер. Його сподівання справдилося — телефонний номер уже застарів. Адже як-не-як минуло двадцять років. Подзвонивши у довідкове бюро й назвавши адресу та прізвище Тадзакі, він дізнався, що такий телефонний номер не зареєстровано.
Після того Тенґо спробував розшукати телефонний номер штаб-квартири «Братства свідків», але в телефонній книзі не знайшов його. Не було в ній і згадки ні про «Братство свідків», ні про «Перед потопом», ні про щось у цьому роді. Не натрапив він на щось подібне у спеціальній телефонній книзі під рубрикою «Релігійні організації». Добряче попомучившись, Тенґо дійшов висновку, що, мабуть, вони не хочуть ні з ким спілкуватися.
Як подумати, то це дивно. Вони приходять до людей, коли їм тільки заманеться. У будь-який час — коли люди підсмажують суфле, працюють з паяльником, миють голову, дресирують мишей або роздумують над квадратними функціями — вони, ні на що не зважаючи, натискають на кнопку дзвінка або стукають у двері й з усміхом на обличчі вмовляють: «Ви не хочете разом з нами вивчати Святе Письмо?». Люди не проти того, що вони приходять. Але самі (якщо не стають їхніми прихильниками) не йдуть до них з власної волі. Одного простого запитання їм не досить. Що й казати, незручна розмова.
Та навіть якщо вдасться розшукати номер телефону й подзвонити їм, то важко уявити собі, що вони при їхній закритості на чиюсь вимогу люб'язно нададуть інформацію про когось із своїх вірних. Мабуть, по-своєму вони мають підставу замикатися в собі. Адже через крайню своєрідність їхнього віровчення і настирливість в його поширенні більшість людей їх не любить і сторониться. Траплялося, що вони викликали деякі суспільні проблеми й унаслідок цього до певної міри зазнавали переслідування. І, можливо, таким чином їхньою звичкою стало захищати свою громаду від недружнього зовнішнього світу.
У всякому разі, поки що таку дорогу пошуків Аомаме було перекрито. Тенґо не міг відразу придумати, до якого іншого способу вдатися. Аомаме — досить рідкісне прізвище. Почувши один раз, його не можна забути. Однак щойно Тенґо пробував натрапити на слід людини з таким прізвищем, то вмить натикався на тверду стіну.
Може, найшвидший спосіб — розпитати в когось із вірних «Братства свідків». Якщо звернутися прямо до їхньої штаб-квартири, то, можливо, вони щось запідозрять і нічого не розкажуть, а от якщо поговорити з кимось із вірних особисто, то, здається, він люб'язно поділиться своєю інформацією. Однак Тенґо не знав нікого з вірних «Братства свідків». І, якщо подумати, за останні десять років ніхто з них не приходив до нього додому. І чого це вони не приходять, коли треба, і приходять, коли не треба?
Був ще один спосіб — подати в газету оголошення на три рядки: «Аомаме-сан, негайно дайте про себе знати. Кавана». Безглуздий текст. Крім того, Тенґо не вважав, що Аомаме дасть про себе знати, навіть якщо побачить таке оголошення. Скоріше насторожиться. Кавана — також нечасто вживане прізвище. І Тенґо не думав, що вона його ще пам'ятає. Кавана… Хто це такий? У всякому разі, вона з ним не зв'яжеться. Зрештою, хто читає в газеті оголошення на три рядки?
Інший спосіб полягав у тому, щоб доручити пошук Аомаме великому довідково-детективному агентству. Вони звикли розшукувати людей. Мають для цього різні засоби й зв'язки. Як натраплять на слід, то, напевне, швидко знайдуть. І, можливо, не вимагатимуть високої плати. «Але краще відкласти це на останок, — вирішив Тенґо. — Передусім спробую власними силами обійтися». Йому здалося, що варто ще трохи помізкувати, на що сам здатний.
Повернувшись додому, коли стемніло, Тенґо побачив, що Фукаері, сидячи на підлозі, слухає грамплатівки — старі джазові записи, які залишила заміжня подруга. На підлозі валялися футляри з під платівок Дюка Еллінґтона, Бені Ґудмана, Біллі Холідея. На програвачеві зараз крутилася платівка із піснею «Chantez Les Bas» y виконанні Луї Армстронґа. Вражаюча пісня. Почувши її, Тенґо згадав про заміжню подругу. У перерві під час сексу вони удвох часто слухали цю платівку. Наприкінці цієї мелодії тромбоніст Траммі Янґ так розпалився, що забув про домовленість і зайвий раз повторив приспів на вісім тактів. «Послухай ось це місце!» — пояснювала подруга. Ясна річ, Тенґо мав обов'язок вставати з ліжка й голим іти до сусідньої кімнати й перевертати платівку, коли один її бік закінчувався. Все це він згадував зараз з приємністю. Звісно, він не думав, що такі їхні стосунки триватимуть вічно. Але на такий раптовий їх кінець і не сподівався.
Побачивши, з яким запалом Фукаері слухає платівки, які залишила Кьоко Ясуда, він здивувався. Здавалося, що вона, насупивши брови, намагається почути в музиці минулої епохи щось більше, ніж музику. А може, напруживши зір, старається помітити в її звучанні якусь тінь.
— Ця платівка тобі сподобалася?
— Я слухала її кілька разів, —
