Долина совісті - Марина та Сергій Дяченко
Куди — далі?
У контору, підказав здоровий глузд. В офіс.
У дверях він звично пригнувся. Вийшов під сіре небо, піймав щокою кілька крапель холодного весняного дощу, сьогодні шосте березня, сказав здоровий глузд. Післязавтра — міжнародний жіночий день…
Який день?!
— Я, — сказав він пошепки. — Я повинен був відвезти… цих двох… відвезти… привезти. Не вберіг?!
Діти, з’їжджаючи з вереском по яскравій гірці, поглядали на нього мигцем, без інтересу. Він засунув руки в кишені куртки, повернувся лівим боком до потоку цих… Машин — підказав здоровий глузд. І рушив у напрямку мосту, прокладеного не через річку, а через дорогу — щоб одні авта могли розминутися з іншими по повітрю…
Дощ посилювався. Здоровий глузд волав, що треба витягти з сумки складену втроє парасолю, але він не поспішав прислухатися до здорового глузду. Його влаштовували прохолодні краплі, що скочувалися по чолу, по скронях, по потилиці.
— Знижки, — сказала жінка похилого віку, яка торгувала пиріжками. — 3 нагоди жіночого свята — значні знижки. Не бажаєте купити подарунок?
Він заперечно хитнув головою.
Проминув міст, обережно перетнув спершу одну вулицю, потім другу. Біля входу до магазину неподалік від площі Перемоги йому назустріч ступнула, поправляючи низько насунутий каптур, усміхнена дівчина:
— Можна вас на хвилинку? Чи не хотіли б ви зайнятися вивченням Біблії?
— Просто зараз? — повільно перепитав він, і дівчина знітилася під його поглядом. Хвилину по тому він почув, як вона звертається до іншого перехожого: «Можна вас на хвилинку? Чи не хотіли б ви зайнятися вивченням Біблії?».
— Воля, — сказав поліцейський у камуфляжі, з гумовим кийком біля пояса, — це завжди самотність. Що досконалішою є воля — то повнішою самотність.
— Що? — здивувався він.
— Я це кажу до того, що будь-яка прихильність — перший крок до рабства, — охоче пояснив міліціонер, залишаючи своє місце біля обмінного кіоску і наближаючись.
— Навряд чи, — нерішуче сказав він.
— Без сумніву, — заради переконливості поліцейський доторкнувся до наручників на поясі поруч з кийком. — Саме так. Навіть якщо це прив’язаність до своїх капців. Або до одного сорту цигарок. Або до країни. Особливо до країни.
— Я не палю, — заперечив він. — І в мене немає капців.
— А отже, ви дуже самотні, — сказав міліціонер. — Я вам заздрю.
— Здається, я спізнююся на роботу, — мовив він.
— А я вас не затримую, — значимо додав поліцейський. — Йдіть собі.
І він почимчикував далі; здоровий глузд, здавалося, вражений був зустріччю з власником кийка і тепер мовчав, не надокучаючи підказками.
Він піднявся на поріг із трьох бетонних сходинок і, звично пригнувшись, увійшов до тісної чистенької контори. Уздовж стіни стояли засклені вітрини з виставленими напоказ мобільними телефонами, а добре одягнена довгонога дівчина уважно вивчала моделі й ціни. За стійкою сидів елегантний молодий клерк, найяскравішою деталлю його зовнішності була жовтогаряча краватка на міцній жилавій шиї.
— Ти знову спізнився, — сказав клерк ворожо. — Шеф ось уже п’ятнадцять хвилин…
— ТРОЛЬ! Допоможіть! ТРОЛЬ!
Він обернувся.
Дівчина, яка ще секунду тому розглядала телефони, тепер кричала, утискаючись спиною у вітрину. Обличчя її було білим, як сорочка елегантного клерка, а рот роззявлявся так широко, що видно було маленький, тремтячий у горлі «язичок»:
— А-а-а! Троль! Троль! ТРОЛЬ!
І в склі вітрини за її спиною Гран-Грем побачив власне відображення.
РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ
Катастрофа
* * *
Їхні зустрічі набули характеру обміну заручниками. Крижаний погляд, сухий кивок, формальне рукостискання. Кожен отримував із рук іншого часточку своєї украденої волі й квапився геть, намагаючись скоріше забути принизливу процедуру обміну.
Анжела виїхала з їхнього готелю і зняла невелику квартиру неподалік від центру; вона думала, що Влад не знає її нової адреси, однак наступного ж дня після її переїзду Богорад повідомив Владу вулицю, номер будинку, квартиру, поверх, прізвище господині, у якої орендували квартиру, і деякі подробиці (біля парадного входу консьєрж, є чорний хід із залізними дверима і кодовим замком, однак двері квартири тонкі й замок не витримує критики).
— Людина, настрашена переслідуванням, могла б обрати надійніший притулок, — заклопотано казав Богорад.
— Убивця повинен пройти повз консьєржа, — непевно заперечував Влад.
— Не смішіть мене! Консьєрж — старенька бабуся, а кодовий замок — три цифри — відчинить будь-який сусід, якщо йому правдоподібно збрехати. У мене був кодовий замок, пане Палій, коли я ще жив у багатоповерхівці. І щовечора біля під’їзду збиралася юрба стражденних, котрих якісь тюті запросили в гості, однак забули повідомити код вхідних дверей. Зрештою, якась добра душа написала код крейдою прямо над замком. Це було так зворушливо… Коротше кажучи, пане Палій, ваша небезпечна протеже перебуває в дуже відносній безпеці. Утім, якщо за нею ганявся б справжній затятий виродок, який спеціалізується на вбивствах, — тоді й у сталевому банківському сейфі їй не вдалося б сховатися надійніше…
— Ви мене заспокоїли, — процідив Влад крізь зуби.
— Я нагляну за нею, — серйозно сказав Богорад. — За нею і за вами… У мене ще не було цікавішої за вашу справи. Відьма і добродійник. Отруйниця і дитячий письменник. І зворушливо зустрічаються щотри дні, аби зазирнути один одному в очі або плюнути один одному на черевик… Поспішають на зустріч під дзиґарем… Кумедна ж ви парочка, їй же Богу.
* * *
Влад сидів на вогкій лаві посеред площі, під косоверхою старою ялиною. Анжела щойно пішла. Туга і занепокоєння, завжди сягаючі максимуму за хвилину до її появи, тепер вляглися і станули, начебто й не було нічого. Влад сидів, витягнувши ноги в запилюжених туфлях, і чекав, поки Анжела відійде подалі. Поки її червоний піджак — беззвучний кольоровий крик, помітний за кілометр у якій завгодно щільній юрбі — не зникне.
Навколо площі щільним потоком йшли машини. Пішохідних переходів було два — один підземний, прямо перед Владовими очима, і знічев’я він спостерігав, як з’являються, вивищуючись із кожною сходинкою, з-під землі люди. Другий перехід був за Владовою спиною — саме туди пішла Анжела, саме звідтіля хвилину по тому
