Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон
— Охолонь, Пітере, — заспокоює Саткліф і незграбно підходить, щоби поплескати друга по плечу. — Крістофер бурчить тому… Тому що він Крістофер.
— Авжеж, — каже Гардкасл, хоча його червоні щоки можуть казати про що завгодно, тільки не про розуміння. — Просто… Гелена в біса дивно поводиться, а тепер ще й це. Мені це досить нелегко.
Він продовжує наповнювати келихи, і ніякове мовчання поглинає все, крім стукотіння дощу по шибках.
Особисто я радію і тиші, і кріслу.
Мої супутники йшли швидко, не відставати від них було важко. Мені треба перевести подих, але гордість вимагає, щоб ніхто цього не побачив. Замість розмови я оглядаю кімнату, але розглядати тут нічого. Вона довга та вузька, меблі складені купами біля стін, схожі на уламки, винесені річкою на берег. Килим протертий до дір, на стінах крикливі шпалери з квітами. Повітря просякнуте віком, неначе останні власники сиділи тут, доки не розсипалися на порох. Тут не настільки незручно, як у східному крилі, де оселився Стенвін, але все одно досить дивно, що хазяїн маєтку оселився саме тут.
Я ще не замислювався над тим, якою може бути роль лорда Гардкасла у вбивстві доньки, але його вибір помешкання каже про те, що він не хоче потрапляти на очі. Питання в тому, як саме він користується цією непримітністю?
Поставивши перед нами келихи, Гардкасл знову сідає. Він вертить поміж долонями свій келих і збирається з думками. У його манерах є мила незграбність, що відразу нагадує мені про Майкла.
Ліворуч від мене Саткліф (який уже випив половину свого віскі з содовою) дістає з піджака документ і простягає його мені, даючи зрозуміти, що я маю передати його Гардкаслові. Це шлюбний контракт, приготований фірмою «Денс, Петтіґрю та Саткліф». Отже, я, похмурий Філіп Саткліф і улесливий Крістофер Петтіґрю — партнери по бізнесу. Але попри це я впевнений, що Гардкасл зібрав нас тут не для розмови про одруження Івлін. Для цього він надто розсіяний, надто неспокійний. До того ж, якщо тобі потрібні юристи, навіщо запрошувати Герінгтона?
На підтвердження моїх підозр Гардкасл бере в мене контракт, дуже побіжно дивиться на нього й кладе на стіл.
— Ми з Денсом працювали над ним особисто, — каже Саткліф, підводячись, щоб налити собі ще. — Щойно Ревенкорт та Івлін поставлять на ньому свої підписи, ти знов розбагатієш. Ревенкорт заплатить досить жирну суму відразу після підписання, але найбільша частина триматиметься в трасті до проведення церемонії. Ще за два роки він звільнить тебе й від Блекгіту. Непогана робота; вибач, що вихваляюся.
— А де старий Ревенкорт? — питає Петтіґрю, глянувши на двері. — Хіба він не має бути тут?
— За ним доглядає Гелена, — каже Гардкасл, бере з балки над каміном дерев'яний футляр, відкриває його, і ми бачимо там рядки товстих сигар, на які присутні чоловіки реагують із дитячою радістю. Відмовившись від сигари, я дивлюся, як Гардкасл роздає їх іншим. За його посмішкою ховається жахливе завзяття, задоволення цим демонстративним переходом до інших справ.
«Він хоче щось».
— Як Гелена? — питаю я й надпиваю свій напій. Це вода. Денс не дозволяє собі задоволення, навіть від алкоголю. — Усе це має бути важко для неї.
— Я дуже на це сподіваюсь, бо саме їй належить ця клята ідея повернутися, — пирхає Гардкасл, бере одну сигару собі й закриває футляр. — Знаєш, я роблю все, що від мене залежить, намагаюся підтримувати її, але відтоді, як ми повернулися сюди, я її майже не бачив. Двох слів з неї не можу вичавити. Був би я релігійним, подумав би, що вона одержима.
Сірники передаються з рук у руки, і кожний насолоджується власним ритуалом запалювання сигари. Відмовившись від рухів вперед-назад, як у Петтіґрю, від обережного дотику Герінгтона та кругової театральності Саткліфа, Гардкасл просто запалює свою, кинувши на мене погляд.
У мені спалахує іскра приязні до нього, залишок сильнішої емоції, що вже згоріла й залишила по собі лише кілька жарин.
Видихнувши довгий шлейф жовтого диму, Гардкасл умощується в кріслі.
— Панове, сьогодні я запросив вас сюди тому, що всі ми маємо дещо спільне, — його слова рішучі, приготовлені заздалегідь. — Нас усіх шантажує Тед Стенвін, але я маю спосіб звільнити нас, якщо ви згодні мене вислухати.
Він дивиться на кожного з нас, чекаючи на реакцію.
Петтіґрю та Герінгтон мовчать, але дурень Саткліф пирхає, невдало ковтнувши з келиха.
— Продовжуй, Пітере, — каже Петтіґрю.
— Я маю на Стенвіна дещо таке, що ми можемо обміняти на нашу свободу.
Усі завмерли. Петтіґрю сидить на краєчку свого крісла, в руці тримає забуту сигару.
— І чому ти досі не скористався цим? — питає він.
— Бо ми замішані в цьому всі разом, — каже Гардкасл.
— Радше тому, що це до біса ризиковано, — втручається почервонілий Саткліф. — Ти знаєш, що буде, якщо один з нас зробить хід проти Стенвіна: той розголосить усе, що про нас знає, і нам усім тоді гаплик. Точнісінько як це було з Маєрсоном.
— Він п’є нашу кров! — гаряче каже Гардкасл.
— Він твою кров п’є, Пітере, — каже Саткліф, стукаючи товстим пальцем по столу. — Ти незабаром наживешся на Ревенкорті й не хочеш, щоб Стенвінові це дісталося.
— Цей чорт лазить у мою кишеню вже майже двадцять років! — вигукує Гардкасл, трохи зашарівшись. — Скільки ще мені це терпіти?
Він переводить погляд на Петтіґрю.
— Ну ж бо, Крістофере, ти маєш бути готовий вислухати мене. Саме Стенвін є причиною… — по його сірому обличчю пробігає грозова хмара. — Ну, можливо, Елспет не пішла б від тебе, якби…
Петтіґрю надпиває зі свого келиха, не пропонуючи ні заперечення, ні схвалення. Лише мені видно, що його шиєю здіймається жар, що його пальці стискають келих так сильно, що шкіра під нігтями білішає.
Гардкасл швидко звертається до мене.
— Ми можемо відірвати руку Стенвіна від своєї шиї, але протистояти йому нам треба разом, — каже він, ударяючи кулаком по долоні. — Він нас слухатиме лише якщо ми всі будемо готові діяти.
Саткліф пирхає:
— Це…
— Помовчи, Філіпе, — перебиває його Герінгтон; морський офіцер не зводить погляд з очей Гардкасла. — Що саме ти маєш на Стенвіна?
Гардкасл підозріло зиркає на двері й тихим голосом каже:
— Він має дитину, яку десь приховує, — каже він. — Він приховує її, бо боїться, що нею скористуються проти нього, але Деніел Колрідж стверджує, що розкрив її ім'я.
— Картяр? — питає
