Чоловіки під охороною - Робер Мерль

— О, той Джесперсен!

Вона більш нічого не каже, але цим сказала все. Це її нове застереження знов ошелешує мене. Джоан підводиться.

— Даруйте, Ральфе. Час мене квапить.

— Але ж ви збиралися попросити в мене про дві речі, а попросили тільки про одну.

Пірс мовчки всміхається, а я думаю: «Неймовірно, але тепер я прошу в неї вказівок! Чи я випадково вже не входжу до оцього «ми»?»

— Коли ви, Ральфе, надумаєте довгенько порозмовляти зі мною, не приходьте сюди. Перекажіть усе через їжака.

Я не вірю власним вухам і питаю:

— Через Лію Берідж?

— Тримайте це її прізвисько в таємниці, бо його знаємо тільки ми троє.

— Ну що ви, Джоан, я не зможу цього зробити через підслуховувальний пристрій у моєму кабінеті.

Пірс усміхається.

— Дозвольте вам сказати, що проблеми з пристроєм у вашому кабінеті ніколи не існувало.

У п’ятницю о восьмій ранку я знаходжу відповідь від доктора Малберрі. Вона така, якої я й сподівався. Проте є в ній одне дивне уточнення, яке вкрай мене приголомшило б, якби навіть тут, у Блувіллі, я не зумів зберегти рештки почуття гумору.

«Шановний докторе Мартінеллі! Я можу легко розвіяти сумніви, на які Ви посилаєтесь: ми відрядимо до Блувілла лише дві особи — шофера й лаборантку. Ви матимете справу тільки з останньою. Тож не буде ні мастурбації, ні гомосексуалізму.

Сподіваюся, Ви більше не заперечуватимете, що кожен громадянин повинен розглядати це як свій патріотичний обов’язок.

Чекаю від Вас відповіді, яка підтвердить Вашу згоду.

Щиро Ваш…»

Мабуть, краще було б засміятися, ніж почувати себе ображеним. До того ж, що думати про «лаборантку», яка матиме зі мною такі короткі інтимні стосунки? А може, йдеться про якусь медсестру? Чи вона пройшла відповідну підготовку? Цікаво, вона згодилася виконувати це спеціальне завдання добровільно? Чи, навпаки, її теж примусили до цього в ім’я «патріотичного обов’язку»?

Я викликаю до свого кабінету Лію Берідж, знаючи наперед, що вона мені порадить. Але сподіваюся скористатись із цієї розмови й поставити Дії кілька запитань.

Берідж одразу ж відповідає на мій виклик по селектору, хоч на ієрархічній драбині стоїть вище за мене — з погляду жіночого статуту нової ери і з погляду нових взаємин у середовищі отого «ми».

Звісно, тепер Берідж не заноситься, як було раніше. Вона заходить, низенька й кругла, нечутно причиняє за собою двері й, чекаючи моїх «вказівок», скромно стоїть переді мною з текою під пахвою, що її прихопила з собою як привід.

Я простягаю Берідж листа від Малберрі, і коли вона читає його, на очі їй спадає пасмо волосся, до якого мені дуже хотілося б доторкнутись. Тепер я дивлюся на Дію інакше. Мені впадають у вічі її сережки у вигляді булави, яких я досі не помічав. Хоч у Берідж таке саме пишне волосся кольору червоного дерева, як в Дніти, вона не схожа на мою колишню дружину. Очі в неї не зелені, а голубі. Ніс не гострий, а кирпатий. Підборіддя кругле й вольове. Боюся, що досі я приділяв забагато уваги вроді її обличчя й не помічав його виразу. Сьогодні вперше в світлі отого «ми» я силкуюсь «побачити» Берідж, не надаючи ваги її фізичній привабливості. І мене вражає в обличчі Берідж не тільки його натхненність. Чоло, вилиці, лінія нижньої щелепи, очі, складки вуст, таких повних і звабливих, — все відсвічує незаперечною енергією. Гаразд. Мені слід перебороти в собі пережитки нашої культури й віднині змиритися з ідеєю жіночого панування та ідеєю сили.

Берідж повертає мені листа й байдужно каже:

— Те, що вони передбачили «лаборантку», свідчить про одне: вони вже діставали такі самі відмови, як ваша.

— Ви знаєте, що й Стайн відмовився?

— Ну звісно. Я знаю й те, що відповів Малберрі. Стайн отримав від нього листа вчора. Я вам коротко перекажу його зміст: шановний професоре Стайнмеєр, як проконсультували нас рабини, що до них ми звернулися, ви буквально сприймаєте текст тридцять восьмого розділу Книги буття й нехтуєте його дух. Онанів гріх полягав у вмисній безплідності. А захід, який здійснює наша служба, навпаки, покликаний збільшити плідність. Оскільки ви одружені, то вам цілком може зарадити дружина. Лаборантка тільки збере в пробірку сім’я.

Берідж замовкає. Мені здається, про все це можна було б розповісти якось інакше — хтозна, може, навіть з усмішкою. Зрештою, абсурд не конче має бути кафкіанським, він може бути й комічним. Адже вони все ж таки проконсультувалися в рабинів!.. Та ні, Берідж, схрестивши руки на грудях, тримає під пахвою теку, дивиться на мене — й не бачить мене. І жодна рисочка на її обличчі не зворухнеться. Я відчуваю, як мені помалу передається її холод, і, звівши брови, кажу:

— А що я маю робити тепер?

— А тепер ви відгукнетесь на заклик батьківщини й дасте ствердну відповідь.

Берідж сказала це, не моргнувши, навіть не відчувши іронії своїх слів.

— А Стайн?

— Ріта порадить йому дати згоду.

— Ріта?

— Так ми називаємо нашу спільну подругу.

Я дивлюся на Берідж: отже, мене остаточно залучили до отого «ми». Чи не тому я враз помічаю, що переді мною крижана брила? Чи не хоче Дія Берідж раз і назавжди дати мені відчути, що вона мною керує?

Перегодя я кажу:

— Берідж, я хотів би поставити вам кілька запитань.

Вона кидає погляд на свій годинник і сухо відповідає:

— В мене тільки п’ять хвилин. А мені ще треба поговорити з вами з