Плавучий острiв - Жюль Верн
Зауважимо, що на кожному цьому острові кліматичні умови, такі ж сприятливі, як і на Стандарт-Айленді. Звичайна температура — від двадцяти шести до тридцяти чотирьох градусів. Липень і серпень тут найхолодніші місяці, а найбільша спека у лютому. Від грудня до квітня самоанців заливають рясні дощі, і саме в цей час на морі бушують шквали й бурі, що часто спричиняються до нещасних випадків.
Торгівля на островах зосереджена головним чином у руках англійців, потім йдуть американці і, нарешті, німці. З островів вивозять деякі сільськогосподарські продукти, бавовну, культура якої поширюється з кожним роком, і копру, тобто висушене ядро кокосового горіха.
До основного населення островів, малайсько-полінезійського за походженням, домішується не більше трьох сотень білих і кілька тисяч наймитів, завербованих на різних островах Меланезії[111]. Близько 1830 року місіонери навернули самоанців у християнську віру; та вони, проте, й досі дотримуються деяких із своїх старовинних релігійних обрядів. Внаслідок впливу англійців і німців більшість тубільців — протестанти. Та все ж і католицизм має тут кілька тисяч прибічників, число яких будь-що намагаються збільшити місіонери-католики, змагаючись проти англосаксонських впливів.
Стандарт-Айленд зупинився поблизу південної частини Тутуїли, біля війстя до рейду Паго-Паго. Це і є головний порт острова, столиця якого Леоне розташована в його центрі. Цього разу між губернатором Сайрусом Бікерстафом і самоанською адміністрацією не виникло ніяких непорозумінь. Вільний доступ на берег дозволено. Король, а також англійська, американська й німецька резиденції містяться не на Тутуїлі, а на Уполу. Отже, офіційних прийомів не було. Декілька самоанців охоче скористалися з можливості безборонно відвідати Мільярд-Сіті та його, «околиці». Мільярдяни ж упевнились, що населення острова також зустріне їх щиро й гостинно.
Порт розмістився в глибині бухти. Бурхливі вітри з відкритого моря сюди не досягають, доступ у порт легкий. Тут часто зупиняються військові кораблі.
Серед перших остров’ян, що зійшли на берег, — Себастьян Цорн, троє його товаришів і головний інспектор мистецтв, який виявив бажання їх супроводжувати. Калістус Менбар, як завжди, в прекрасному гуморі, веселощі в ньому так і буяють. Він дізнався, що три чи чотири найбагатших родини Мільярд-Сіті організують екскурсію до Леоне в екіпажах, запряжених новозеландськими конячками. Серед екскурсантів повинні бути Танкердони й Коверлі, і можна сподіватися, що ця прогулянка спричиниться до дальшого зближення між Уолтером і міс Ді, з чого Калістус Менбар надзвичайно радітиме.
Прогулюючись із музикантами, він без упину розводиться про цю велику подію, що так його хвилює й захоплює.
— Друзі мої, - повторює він, — все відбуватиметься, як в опереті… Несподіваний випадок призводить до щасливої розв’язки. Раптом зноровиться кінь… перекидається карета…
— Нападають розбійники! — каже Івернес.
- І вирізують поспіль всіх екскурсантів! — додає Пеншіна.
— Що ж, це цілком можливо! — бурчить Себастьян Цорн похоронним голосом, що нагадує тужливі звуки, які видає четверта струна його віолончелі.
— Ні, мої друзі, ні! — вигукує Калістус Менбар. — Не треба ніякої різанини! Навіщо вона? Хай справа обмежиться якоюсь слушною пригодою, що дала б Уолтерові Танкердону щасливу можливість врятувати життя міс Ді Коверлі.
- І все це під музику Буальдьє і Обера! — каже Пеншіна і удає жестами, наче він крутить ручку катеринки.
— Я бачу, пане Менбар, — каже Фрасколен, — ви все ще підтримуєте цей шлюб?
— Чи підтримую я його, мій дорогий Фрасколене? Я мрію про нього вдень і вночі! Я втратив свій добрий настрій! (Цього щось не видно). Я змарнів… (Цього тим більш не помітно). Я помру, якщо вони не поберуться…
— Вони поберуться, пане інспекторе, — озиваєтеся Івернес пророчим голосом, — бог не забажає смерті вашої ясновельможності…
— Бог зазнав би від цього великих збитків! — зітхає Калістус Менбар.
Всі п’ятеро простують до місцевого шиночка, де випивають за здоров’я майбутнього подружжя кілька склянок кокосового соку, закусуючи смачними бананами.
Дивитись на самоанців, що заповнюють вулиці Паго-Паго й зелені гайки в околицях порту, — справжня втіха для наших парижан. Чоловіки вищі за середніх на зріст, мають смагляво-бронзову шкіру, круглі голови, широкі груди, м’язисті руки й ноги, привітні й веселі обличчя. Можливо, вони надуживають татуюванням, яке вкриває їхні руки, груди, навіть стегна, ледве огорнені чимсь на зразок спідниці, зробленої з трави або з листя. Чорне волосся, яке вони пригладжують або закручують кучерями згідно смаку місцевих денді, скидається на перуку, бо вкрите звичайно товстим шаром вапна.
— Дикуни в стилі Людовіка XV! — вигукує Пеншіна. — Їм бракує тільки камізельки, шпаги, коротких штанів, панчіх, черевиків з червоними закаблуками, капелюхів з пір’ям і табатирки, щоб з’являтися до Версаля на ранкові королівські прийоми!
Самоанки, жінки й дівчата, одягнені так само невибагливо, як і Чоловіки; руки і груди в них татуйовані, на головах вінки з гарденій, на шиї намисто з червоного гібіскуса, вони — принаймні молоді — цілком виправдовують захват, яким пройняті розповіді перших мореплавців. Проте самоанки дуже стримані, дещо удавано соромливі, граціозні й усміхнені; вони зовсім зачарували, наших музикантів, проказуючи своїми ніжними мелодійними голосами «калофа», тобто «добридень».
Вісімнадцятого грудня, через чотири дні, Стандарт-Айленд покидає Тутуїлу, а «назнаменований випадок», якого так палко бажав головний інспектор, так і не трапився. Але стосунки між двома ворогуючими родинами помітно кращають.
Між островами Тутуїла й Уполу — не більше дванадцяти миль. Наступного ранку комодор Сімкоо на відстані чверті милі пропливає повз острівці Нунтуа, Самусу й Салуафата, які захищають Уполу, наче три висунутих уперед форти. Він спритно маневрує і після полудня досягає місця своєї стоянки поблизу порту Апіа.
Уполу, що має шістнадцять тисяч мешканців, — чільний острів архіпелагу. Саме тут розмістились резиденції німецьких,
