Капітула Дюни - Френк Херберт

Не минуло й хвилини. Беллонда стала перед робочим столом як висварена аколітка. Усі знали цей тон у голосі Матері Настоятельки.

Одраде торкнулася стосу паперів на столі й відсмикнула руку, наче обпеклася.

— В ім’я Шайтана, що це все таке?

— Ми визнали це важливим.

— Думаєш, я мушу розглянути всіх і все? Де рубрикація? Це нехлюйська робота, Белл! Я не дурепа, і ти теж. Та це… перед лицем цього…

— Я переслала їх як…

— Переслала? Поглянь на це! Що з цього я мушу побачити, а що можу переадресувати? Жодного ключового слова!

— Я простежу, щоб усе це негайно було виправлено.

— Справді простежиш, Белл! Оскільки ми з Тамелейн сьогодні виїжджаємо на південь, щоб провести інспекцію без попередження й відвідати Шіану. А ти, доки мене не буде, сидітимеш у моєму кріслі. Побачимо, як тобі сподобається цей щоденний потоп!

— Ми підтримуватимемо зв’язок?

— Я постійно триматиму ввімкнутими світлолінію та К-вухо.

Беллонда перевела подих.

— Раджу тобі, Белл, повернутися до Архівів і визначити того, хто перейме твої обов’язки. Побий мене грім, якщо ви не почали діяти як бюрократи. Прикриваєте свої дупи!

— Справжні човни гойдаються, Дар.

«У Белл пробивається гумор? Не все ще втрачено!»

Одраде змахнула рукою над проєктором. З’явилася Тамелейн у Транспортній Залі.

— Там?

— Так? — Не відвертаючись від списку призначень.

— Як швидко ми можемо від’їхати?

— Приблизно за дві години.

— Сповісти мене, коли будеш готова. Ох, Стреггі їде з нами. Знайди їй місце. — Одраде вимкнула проєктор, перш ніж Тамелейн встигла відповісти.

Одраде знала, що є речі, які вона мусить зробити. Там і Белл були не єдиними джерелами клопотів Матері Настоятельки.

«У нас зосталося шістнадцять планет… і це разом із Баззелом, під безсумнівною загрозою. Усього шістнадцять». Вона відкинула цю думку. Немає часу на таке.

«Мурбелла. Маю зв’язатися з нею і… Ні. Це може почекати. Нова Рада Прокторів? Нехай цим займеться Белл. Розпорошення спільноти?»

Висилання персоналу в нове Розсіяння змусило до консолідації. «На крок випереджати пустелю?» Це пригноблювало, вона відчувала, що не може сьогодні протистояти цьому. «Я завжди нервуюся перед дорогою».

Зненацька Одраде стрімко вийшла з кабінету й взялася переміряти кроками коридори, зупиняючись у дверях і заглядаючи, як працюють її підлеглі, занотовуючи, що читають учні та як поводяться під час нескінченних вправ прана-бінду.

— Що це ти читаєш? — спитала вона молоду аколітку другого рівня, схилену над проєктором у напівзатемненій кімнаті.

— Щоденники Толстого, Мати Настоятелько.

Вираз розуміння в очах аколітки наче казав: «Ви маєте його слова в Іншій Пам’яті?» Питання от-от мало зірватися дівчині з язика! Вони завжди вдавалися до таких штучок, зоставшись із нею віч-на-віч.

— Толстой — це родове прізвище! — суворо сказала Одраде. — Оскільки ти згадала про щоденники, то здогадуюся, що йдеться про графа Льва Ніколаєвіча?

— Так, Мати Настоятелько. — Відповіла присоромлено, зрозумівши докір.

Пом’якшавши, Одраде метнула в дівчину цитату:

— «Я не ріка, я невід». Він сказав ці слова в Ясній Поляні, коли йому було всього дванадцять років. Ти не знайдеш їх в щоденниках, але це, либонь, найзначніші зі сказаних ним слів.

Одраде відвернулася, перш ніж аколітка встигла їй подякувати. «Вічна вчителька!»

Потім вона подалася до головних кухонних приміщень і проінспектувала їх, шукаючи сліди жиру на внутрішніх вінцях казанів. Зауважила, що навіть кухарський наставник напружено стежить за її діями.

У кухні витали смачні запахи — саме готувався ланч. Звуки нарізання та помішування тішили вухо, але звична жартівлива балаканина припинилася, коли вона увійшла.

Вона обійшла довкола довгого стола, зайнятого кухарками, підступила до підвищення, на якому сидів кухарський наставник. Це був великий м’язистий чоловік. Вилиці виступали на обличчі, залитому рум’янцем, що не поступався м’ясу, над яким він священнодіяв. Одраде не сумнівалася, що це був один із найкращих шеф-кухарів в історії. Ім’я йому пасувало: Плачідо Салат. У її думках йому було забезпечено тепле місце. Цьому було кілька причин, зокрема й та, що він вишколив її особисту куховарку. За часів, коли Всечесних Матрон не існувало, поважних гостей водили до кухні: на екскурсію й спробувати всяких особливих страв.

— Можу я представити вам нашого шеф-кухаря Плачідо Салата?

Його беф-плачидо (малими літерами за його вибором) для багатьох було предметом заздрості. Майже сире, подане з травами і під пряним гірчичним соусом, який не притіняв собою м’яса.

Одраде вважала страву надто екзотичною, але ніколи не виголошувала цього присуду.

Заволодівши всією увагою Салата (після короткої перерви, потрібної, щоб підправити соус), Одраде промовила:

— Плачідо, я зголодніла за чимось особливим.

Він зрозумів цей вступ. Так вона завжди просила «особливих страв».

— Може, тушених устриць? — запропонував він.

«Це танець», — подумала Одраде. Обоє знали, чого вона хотіла.

— Чудово! — погодилася вона і, як вимагалося, перейшла до своєї ролі в спектаклі. — Але слід обходитися з устрицями ніжно, Плачідо, щоб вони не розварилися. Додай трохи нашого порошку з сушеної селери в бульйон.

— І, можливо, дрібку паприки?

— Саме це мені й подобалося найбільше. Будь вкрай обережним із меланжем. Лише для запаху, не більше.

— Звичайно, Мати Настоятелько! — Він аж очі закотив від думки, що міг би переборщити з меланжем. — Прянощі так легко стають головними в страві.

— Приготуй устриць у соку з молюсків, Плачідо. Мені хотілося б, щоб ти сам їх догледів, обережно мішаючи, аж доки краї устриць не почнуть закручуватися.

— Ні секундою довше, Мати Настоятелько.

— Окремо підігрій достатньо молока з вершками. Не доводь до кипіння!

Плачідо виказав здивування, що можна припустити, ніби він кип’ятитиме молоко для тушених устриць.

— При подачі кинь шматочок масла в тарілку, — промовила Одраде. — Залий усе змішаним бульйоном.

— Без шері?

— Яка ж я рада, що моя особлива страва готуватиметься під твоїм особистим наглядом, Плачідо. Я забула про шері. (Мати Настоятелька ніколи ні про що не забувала, і всі про це знали. Але таким було необхідне па в цьому танці).

— Три унції шері до бульйону, коли він закипить, — уточнив Плачідо.

— Добре прогрій, щоб випарити весь алкоголь.

— Звичайно! Але ми не повинні знищити букет. Що ви хотіли б: грінки чи соленики?

— Грінки, прошу.

Сидячи за столом у кухонній ніші, Одраде з’їла дві глибокі тарілки тушених устриць, згадуючи, як насолоджувалося ними