Дисертаційний прорахунок - Микола Іванович Головін
— Добрий вечір, “Лолло”. Що, попрацюємо? Напишемо казки? Дітям же байдуже, хто їх пише. Головне, щоб були цікаві історії і герої.
Казки! Чи зможе інтелектуальний комплекс Ольги Андріївни впоратися з таким завданням? Щоправда, могутньому інтелекту все під силу. Хіба не так буває і в людини? Поет і природодослідник, як Гете, Ломоносов… Тоді працюй, голубонько! Але спочатку підготуємо статтю у журнал. Він ввів назву — “Перспективний напрямок у розвитку термінальних систем”. Показати в статті реальний стан справ, коротко описати суть феномена, можливості нових методів створення моделей. Стаття повинна бути невеликою. Сторінок на двадцять…
Віддруковані сторінки вискочили з пристрою за якихось п’ять хвилин. Защук роздивлявся текст і знову не йняв віри: “Це просто якесь диво! Оце так “Лолла”. Невже у комп’ютера шановної Ольги Андріївни такий високий інтелект? Я б так не зміг. Мені знадобилося б для цього не менше двох тижнів. Та й у змісті є живинка. Тоді цей комп’ютер — талант. І покірний. Працює без будь-яких нарікань, хоч у нього немає ніякої мотивації для роботи. А втім, що ми знаємо про потреби штучного інтелекту? Спробуймо тепер написати казки для дітей, для мого онука, для багатьох чужих онуків, про яких ми з тобою не знаємо. Адже будь-яка робота робиться не тільки для себе, вона потрібна й іншим! Що ж найбільше люблять у казках діти? Таємничість, несподіваність, активність, коли добро перемагає зло. Так же воно і в житті. А зло-воно круг нас разом з добром. Його ще багато, воно сидить навіть у нас самих. Рот у зла широкий, трохи забарився, розслабився, відчув щастя, зарозумівся… Ну, “Лолло”, почнемо?”
Ні, до цього не можна звикнути: сторінки вилітали майже за мить! Думка у казці плелася хитромудро, невимушено, немов невидимий творець був у контакті з машиною.
Защук дивився на модель побожно, обережно торкав її пальцями і вже боявся щось переставити на столі, щоб випадково не струснути її, не зіпсувати. Машина здавалася йому тендітною принцесою.
— Мила ти моя, — шепотів він і гладив рукою корпус. — “ Лолло”!
Зображення Лолли посміхалося йому у відповідь. Кажуть, чим вища швидкість руху тіла, тим повільніше для нього плине час. Защук не міг з цим погодитися. Коли він крутився як дзига, час, навпаки, спливав непомітно. Зараз же, коли перепочивав, годинник, здавалося, теж дрімав.
Прокинувшись ранком, він тепер не поспішав у лабораторію. Але, звикнувши все робити швидко, відчував незручність, що час тягнеться надто довго. Коли він заходив у кабінет, то теж не поспішав братися до діла. Яке там діло? Підключивши машину, він управлявся з ним за мить. Защук сідав у крісло, оглядався, потім перебирав кореспонденцію. Іноді, завмираючи, спостерігав, як рухається секундна стрілка, і думав про швидкоплинність життя.
Іноді він виходив із свого “підвалу” і рушав гуляти по вулицях. Ішов поволі, не кваплячись, і раптом відкривав для себе нові будинки, вулиці, парки, на які раніше, завжди поспішаючи, просто не звертав уваги. Заходячи в глиб парку, розглядав дерева, білок, що стрибали по снігу, шукаючи горіхи та цукерки, Дивився немов уперше у відкриту глибоку синь неба… Почував себе вільно й розкуто. Та досить було йому повернути назад, як щось тривожне й непевне заповзало в душу. Він розумів, що в ньому сталась якась зміна. Раніше він прагнув, боровся, навіть воював, думав, сперечався. Чому ж усе стало так ясно? “Що ж тут поганого? Це навіть добре!” — переконував теперішній Защук. “А чи добре?” — сумнівався колишній.
І Защук лякався. Квапився в лабораторію, заходив у кабінет, повертав у замку ключ. Співробітники заважали йому. Розмовляв з ними мало, шкодував гаяти час. Адже він у нього тепер коштує дорого. Он скільки пропозицій редакцій поважних журналів, видавництв. Хвилина — це дві сторінки оригінальної монографії. За три години можна здивувати світ книжкою на триста сторінок. А якщо це перевести на гроші?.. Часом несподівано, мов блискавка, його вражала думка: навіщо вони йому — все ж є. Та він спіймав себе на тому, що відчуває задоволення, складаючи їх.
Так спливав місяць за місяцем. Спілкування з машиною давало йому поштовх до нових думок, нових міркувань. Хоча далі міркувань він уже не йшов.
Про незвичайне творче піднесення доктора Защука заговорили в інституті, в Академії наук. Він видавав книжку за книжкою, статті його були опубліковані й за кордоном. Вони вражали всіх новизною напрямку досліджень і думки. Дехто вважав, що роботи Защука випереджають наукові передбачення мінімум на двадцять років. Усе під силу цьому суперкомп’ютеру Ольги Андріївни. Але до чого тут вона, якщо їй невідома можливість інтелектуальної програми? Вона повернула рукопис, сказавши, що не має до нього ніякого відношення. Отже, комп’ютер самоорганізовуеться. І можливо, в цьому заслуга саме його, Защука: інформація його мозку допомагає комп’ютеру самоорганізовуватися. Що ж виходить? Мозок — термінал — інтелектуальний комп’ютер. Оце тандем! Він, Защук, ставить завдання, термінал зчитує його бажання і передає коп’ютеру, який обробляє інформацію і повертає терміналу підсумок роботи. І ніякої програми чи затримки в часі для підготовки і введення матеріалу. Але ж до цього комп’ютера
