Дисертаційний прорахунок - Микола Іванович Головін

— Все виконано! — сказав він, посміхаючись, і натиснув на кнопку “Друк”.

Був певен, що нічого з того не вийде. Це йому або сниться, або мариться. Напевне, сниться. Ну й нехай! Принаймні приємний сон. Треба тільки не пропустити головного: узнати, як усе відбувається.

“Лолла” мовчала, а перед очима побігли фрази нового тексту. Вони складались у тій послідовності, як це робиться у поліграфії: з усіма відступами, переносом, вибором шрифтів. Він розрізняв заголовки, графіки, розрахунки, про які не мав ні найменшого уявлення. Немов хтось миттю все вирішував і виводив наслідок.

— Виходить, усе це не сниться? — перебирав він сторінки з текстом. — Контакт з комп’ютером? Адже у мене цих даних немає? Але що це за комп’ютер? Хто його напакував інтелектом? Справді, фантастика, Щойно в Ангеліни доводив, що таких машин ще немає. А вона — ось. Виходить, не знаємо, чим займаються колеги.

Защук так і не пішов з лабораторії. Сидів до ранку й читав рукопис. Заснув прямо в кріслі вже на світанку… Прокинувся від того, що грюкнули двері. Від незручної пози болів хребет, у голові гуло. А Лолла дивилася на нього, немов очікуючи чогось. Тепер вона ще більше була схожа на Ангеліну. Він рішуче простяг руку і вимкнув машину. Віддрукований рукопис лежав на столі. Защук схопив першу сторінку, прочитав назву, далі вступ, потім заглянув у кінець: там була надрукована післямова з висновками і прогнозом. Так, перед ним був замовлений рукопис. За-мов-ле-ний! Він відповідав усім вимогам: з аналізом, розрахунками, з вибором оптимальних розв’язків — немов Защук сам писав усе це. Стріпнув головою, все ще сумніваючись, чи не сниться де йому. Було вже близько восьмої. Чув, як заходили до лабораторії співробітники, перемовлялися. Долинав брязкіт відра і стукіт швабри. І він ураз зрозумів, що все це — реальність. Схопився, квапливо повернув защіпку замка, немов боявся, що його побачать поруч з машиною, побачать рукопис. Адже те, Що тут надруковано, зовсім не є витвором його розуму. Йому належала тільки машина, яка викрадала у когось ідеї.

Він розгубився. Так, викрадала! Правда, ідею сенсорного контакту він, можна сказати, вистраждав. Але рукопис був чужий. Чужі висновки. Розрахунки… Звідки вони взялися?

Защук склав сторінки в акуратний стос і почав перечитувати ще раз. Заглиблюючись у текст, гортаючи сторінку за сторінкою, поволі опановував себе. Так, перед ним був готовий для публікації матеріал: рукопис книжки. У розрахунках — складні формули, які він уперше бачив. Вони доводили можливість контакту, змальовували розгалужену структуру мозку, показували сітківку, лазерний промінь і машину. Отже, він має слушність? Вивід з інформації мозку здійснюється через сітківку. Але як відбувається контакт з інтелектуальним комп’ютером?.. Такого завдання він не ставив…

Федорова, який прийшов ранком, щоб здати пристрої, Защук зустрів тепло. Але не розповів йому про феномен сенсорного контакту. Не сказав про це й Ангеліні. Наступного вечора він взагалі не поїхав у інститут до Автелгнн, хоча вони й домовлялися попрацювати разом.

У видавництві Ігоря Всеволодовича зустріли подивом:

— Готовий рукопис на таку незвичайну тему, і ви досі тримали його у себе?

Редактор кинув оком на першу сторінку і несподівано зачитався.

— Вибачте, — спохопився він. — Чудовий стиль викладу, матеріал написано цікаво й дохідливо, хоча рукопис і насичений формулами.

Защук погодився з ним. Так, стиль викладу подобався і йому.

Але перш ніж віднести рукопис у видавництво, він довго сумнівався: чи зручно подавати цей твір під своїм прізвищем? Це ж писав не він. Правда, він поставив завдання, сформулював розділи, командував чиїмсь комп’ютером, у пам’яті якого була вся ця інформація. Однак… Отож минуло кілька тижнів, доки він одважився принести твір у видавництво.

— Не заперечуєте, якщо я передам рукопис на рецензування Шахматову? — спитав редактор.

— Буду радий почути оцінку такого фахівця! — охоче погодився Защук, сподіваючись, що той знайде якусь невідповідність, неточність.

Шахматов їх не знайшов. Невже інтелект комп’ютера може працювати в оптимальному режимі?

Защук був так окрилений успіхом, що зразу ж, коли довідався про думку рецензента, поїхав до Ангеліни — поділитися радістю та й передати копію свого рукопису. Він дорожив її думкою.

Ангеліна, звичайно ж, була вражена: звідки цей рукопис. Адже Защукові тільки нещодавно запропонували створити книжку. І він, не бажаючи розкривати таємницю навіть Ангеліні, уперше збрехав їй, сказав, що написав це дослідження давно і воно лежало у нього. Він просидів у неї до півночі.

Наступного дня Защукові несподівано подзвонили з редакції молодіжного журналу, попросили написати для юнацтва проблемну статтю про розвиток машин.

“Ну, закрутилося! — незадоволено подумав Защук, але в душі сколихнулась якась гордість: він став відомим буквально за кілька тижнів. Певно ж “Лолла” допоможе йому й цього разу. — До речі, як розшукати загадкового “співавтора”? Походити по підприємствах, інститутах, поцікавитися, де є мислячий комп’ютер?”

Минали дні, а Защук усе відкладав пошуки. Він так захопився машиною, що за ці дні жодного разу не подзвонив навіть Ангеліні.

Та ось він усе ж вирушив шукати можливий інтелектуальний комп’ютер. Поблизу був великий завод. Ігор Всеволодович зустрівся з начальником обчислювального комплексу. Той провів його до машини, розповів, чим вони займаються, і Защук зрозумів, що цей перевантажений технологічний комплекс не в змозі розв’язувати інтелектуальні завдання.

Він зайшов у таксопарк, де встановлено діагностичні комп’ютери. Побував ще в кількох організаціях і нарешті відвідав студентське конструкторське бюро. Зайшов у невеликий будинок і, представившись, запитав про комп’ютер, що його цікавив.

Ольга Андріївна — заступник проректора по науково-дослідній роботі, доктор наук, запросила Защука до свого кабінету.

Вони йшли коридором. Крізь прозорі стіни видно було величезні машини, пристрої,