Подорож на Місяць - Жюль Верн

Раптом капітан висловив міркування, яке було спрямоване до Барбікена:

— Ось що, — сказав він. — Тепер сьома година ранку. Ми вилетіли 32 години тому. Більш як половину нашої путі пройдено, а ми не падаємо ще, як мені відомо.

Барбікен нічого не відповів. Але після того, як він похапцем глянув на капітана, він узяв циркуль для вимірювання кутової відстані земної кулі[77]. Потім через нижній ілюмінатор він зробив дуже точне спостереження, беручи на увагу видиму нерухомість снаряда. Згодом, підвівшись і витираючи краплини поту, які виступили на його лобі, він записав кілька цифр на папері. Ніколл зрозумів, що президент хотів вивести з розміру земного діаметра віддаль ядра від Землі. Він дивився на нього стурбовано.

— Ні! — вигукнув Барбікен через кілька хвилин. — Ні, ми не впадемо. Ми вже більш як за 50 000 кілометрів від Землі. Ми пройшли точку, де снаряд повинен був зупинитися, коли б його швидкість була лише 11 000 метрів у момент вильоту. Ми весь час підіймаємося!

— Це очевидно, — відповів Ніколл, — і з цього треба зробити висновок, що наша початкова швидкість від вибуху піроксиліну перевищила потрібні 11 000 метрів. Тепер я розумію, чому ми зустріли тільки через 13 хвилин другого супутника, який обертається більш як за 6 400 кілометрів від Землі.

— І це пояснення тим правдоподібніше, — додав Барбікен, — що, позбувшись води, яка була між цими ламкими перегородками, снаряд відразу втратив значну вагу.

— Правильно! — зауважив Ніколл.

— Ах, мій дорогий Ніколл, — вигукнув Барбікен, — ми врятовані!

— Гаразд! — спокійно зауважив Мішель Ардан. — Якщо ми врятовані, давайте снідати.

Справді, Ніколл не помилився. На щастя, початкова швидкість була більша за швидкість, вказану Кембріджською обсерваторією, але Кембріджська обсерваторія так само не помилилася.

Мандрівники, позбувшись цієї фальшивої тривоги, посідали навколо стола і почали весело снідати. Вони багато їли, а розмовляли ще більше. Їх певність була ще більша, ніж до «інциденту з алгеброю».

— Чому б ми не мали успіху? — повторював Мішель Ардан. — Чому б ми не приїхали туди? Нас кинули. Перед нами ніяких перешкод. Ніякого каміння на нашому шляху. Дорога вільна, ще вільніша, ніж дорога корабля, який змагається з хвилями, ще вільніша, ніж дорога аеростата, який бореться з вітром. Або інакше, коли корабель пливе куди схоче, коли аеростат підіймається, куди йому завгодно, чому тоді наш снаряд не досягне своєї цілі?

— Він її досягне, — сказав Барбікен.

— Так, — сказав Мішель Ардан, — бо інакше ми не були б ми, і Барбікен не був би нашим президентом. Ах! Тепер, коли ми вже не маємо такої турботи, я думаю, що з нами буде? Ми ж страшенно нудитимемось.

— Але я передбачав такий випадок, — продовжував Мішель Ардан. — Вам треба тільки сказати. Я маю для вас шахи, дамки, карти, доміно. Мені бракує тільки більярда.

— Як, — спитав Барбікен, — ти взяв з собою такі речі?

— Без сумніву, — відповів Мішель, — і не лише для того, щоб нам розважатись, а щоб передати їх жителям Місяця.

— Друже мій! — сказав Барбікен. — Якщо Місяць навіть заселений, то його жителі з'явилися за кілька тисяч років раніше жителів Землі, бо можна не мати сумніву, що це світило старше за наше. Отже, якщо селеніти існують протягом сотень тисяч років і якщо їх мозок так само організований, як і мозок людини, то вони вже винайшли все, що ми досі винайшли, та ще і те, що ми винайдемо за наступні століття. Їм не буде чого від нас учитися, а ми маємо вчитися в них.

— Що ж? — зауважив Мішель Ардан. — Ти гадаєш, що в них там уже були такі митці, як грек Фідій, як італійці Мікель Анджело і Рафаель?

— Авжеж!

— І такі творці, як Гомер, Вергілій, Мільтон, Ламартін і Віктор Гюго?

— Без сумніву!

— Такі філософи, як Платон, Арістотель, Декарт і Кант?

— Само собою!

— Такі вчені, як Архімед, Евклід, Паскаль, Ньютон і інші?

— Присягаюсь.

— Ну, і такі фотографи, як, скажімо, Надар?

— Ну і фотографи, — чого б їх там не було?

— Тоді, друже Барбікен, — сказав здивований Мішель Ардан, — коли вони такі ж розумні, як ми, і навіть ще розумніші, оці селеніти, чому вони не намагалися зв'язатися з Землею? Чому вони не кинули свій місячний снаряд на Землю?

— Хто тобі сказав, що вони цього не робили? — серйозно відповів Барбікен.

— Справді, — додав Ніколл, — це їм було легше зробити, ніж нам.

— Проте, — продовжував Мішель, — я повторюю: чому вони цього не зробили?

— А я, — заперечив Барбікен, — я повторюю: хто тобі сказав, що вони цього не робили?

— Коли?

— Тисячі років тому, до появи людини на Землі.

— Але ядро? Де їх ядро? Я вимагаю, щоб мені дали змогу побачити ядро!

— Друже мій, — відповів Барбікен, — море вкриває 5/6 нашої земної кулі. Звідси є п'ять підстав проти однієї, щоб гадати, що місячний снаряд, коли він був кинутий, тепер затоплений на дні Атлантичного або Тихого океану. Крім того, він міг потрапити в якусь щілину за часів, коли земна кора не була ще достатньо сформована.

— Мій старий Барбікен, — відповів Мішель, — у тебе є на все відповідь, і я схиляюся перед твоєю мудрістю. Проте є ще одна гіпотеза, яка мені подобається більше за всі інші: це та, що селеніти, хоч вони і старші за нас, і розумніші, але не винайшли пороху.

Цієї хвилини Діана