Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець

— Що ви собі дозволяєте! — гримнув директор. — Що наша гостя подумає про вихованців Академії!

Вішну усміхався. Студенти спостерігали за кожним рухом богині.

— А я кажу, що вона зараз йому вріже… — шепнув Одін до Гермеса.

Гермі промовчав, бо судячи з Одінового виразу обличчя, той волів би, щоб новоприбула врізала і йому.

Дівчина, проте, лише вперла руки в коліна і вклонилася студентові, який піймав її. І представилась:

— Аматерасу но Мікамі. Якіі цікаві у васу методи вітаня.

Говорила вона з акцентом. Юнак, не зводячи погляду з обличчя нової студентки, нахилився і торкнувся губами її руки. Це був дивний рух, неправильний, незнайомий. Він передчував, що такий учинок не минеться, але не зміг себе спинити.

— А я Зевс, — юнак спробував усміхнутися.

— Я запам’ятаю, — стримано кивнула дівчина і повторила на свій манер: — Жі… Зіусу. Зеусу?

Професор Вішну підійшов до директора і зашепотів щось — завжди насуплене обличчя Крона стало ще серйознішим. Гермес замружився і подумки заглушив усі інші звуки, аби розчути викладачів. Дяка богам, унікальна навичка дарувала можливість збирати інформацію непомітно для інших.

— …Вона каже, що без нього ні кроку не ступить.

— Ступить, — відрізав Крон Осс, стежачи за тим, як нова студентка вмощувалася на колінах біля одного зі столиків.

— Пане директоре, він її брат.

— Годі, — голос Крона різонув так, що Гермес мимоволі затулив вуха руками. — Брат, не брат… Мені достатньо вже того, що в Академії буде жінка. Більше — жодних поступок. Цукійомі не пройде крізь Браму.

— Воля ваша, пане директоре, — професор Вішну низько вклонився. Його доброзичливе смагляве обличчя завжди було безтурботним, але зараз там майнула тінь сумнівів. Гермес підпер голову рукою. Він, хоч і не був викладачем, здогадувався, про що говорив директор. І це було зле, ой як зле.

— Хотів би сказати, що не хочу тебе бачити, але от іронія: я тепер не можу бачитинічого, — голос Закса Нортона скидався на скрип заіржавілого механізму.

Рендалл завмерла на порозі палати, заспокоюючи біль у всіх м’язах. Це було найперше місце, куди вона кинулася, щойно професор Діан дозволив їй уставати, і тіло не раділо від таких ривків. Та їй ніяк не сиділося на місці.

Подумати лишень: відрахували! Самі ж одногрупники! Дурниця несусвітня. Принаймні так дівчина думала, доки не зазирнула до Закса — окрім нього опритомніли ще Амон, Діке та Ньєрд.

Хлопець сидів на ліжку в зім’ятій помаранчевій футболці, його руки лежали зверху ковдри. Руде волосся випиналося з-під бинтів, які закривали лоб і очі.

— Ти сильно постраждав? — дівчина розуміла безглуздя цих слів після Закового «привітання», але не втрималася.

— Я не люблю повторювати, — тихо сказав він. — Не хочу. Тебе. Бачити. І чути теж, само собою.

— Якого біса, Нортоне? Скотися з Олімпу!

Рен здалось, що хтось невидимий штрикає її ножем і зараз палату заллють потоки крові. Але цього не відбулося, бо найстрашніші рани завжди залишаються насподі, незримі для всіх довкола, і лише найчутливіші здатні побачити: щось не так. Та Нортон, на біду, до найчутливіших не належав жодним чином. Він смикнув плечима.

— Ти кинула нас, Савітрі. А ми, знаєш, ледь не загинули. Тебе відраховано. Це спільне рішення.

Ще один надріз. Невидиме лезо вгризлось акурат у ланку, котра відповідає за дихання, і Рендалл здалося, що повітря перестало доходити до легень.

— Я пішла рятувати Нікту. Я силкувалася повідомити вас про це. І… мені вдалося! — тут її заполонила образа, бо подумки, весь цей час, Рен бачила задоволене обличчя Закса, бачила схвалення і, можливо, навіть захоплення, які вона отримає, щойно одногрупник дізнається, як вона витягла Нікту. Порятувала її тим шляхом, яким лиш вона одна могла скористатися. І — можливо — порятувала їх усіх тут від великої біди.

— Облиш мене, — видихнув Закс.

Ось тобі й подяка, і захоплення, Рендалл Савітрі. Уявне криваве місиво під білою лікарняною футболкою поступилося місцем глухій порожнечі.

— Ти майстерно раниш словами, Заку. Молодець. За це б теж отримав найвищий бал.

Схема була простою: відсидіти лекцію, потім никатися десь усю перерву.

— Я співчуваю, Савітрі, — зграбна фігура Медеї виросла побіля Рен, порушуючи її схему виживання. — Чула про вас.

Чаклунка присіла на край столу і недбало поклала ногу на ногу.

— Знаєш, не треба перейматися, справді. Усі іноді виявляють слабкість. У цьому немає нічого аж такого незвичного. Ще й для зникальниці.

— Звичайно, — кивнула Рен утомлено.

Їй геть не хотілось пояснювати Медеї, що сталося насправді в ніч балу. Тим більше, всі студенти якимось чином уже встигли дізнатися, що Савітрі покинула одногрупників у небезпечній ситуації і втекла. Нищівне відчуття підсилювали навіть не перешіптування за спиною, а те, що одногрупники досі в госпіталі, а Нікта Ромі, яка єдина могла б засвідчити її невинуватість… Навіть директорка не була певна, що тій вдасться виборсатися.

Заходити до інших і слухати обвинувачення Рен не хотілося — спершу хай видужає Нікта. Або ж Діке, поновивши сили, зможе визначити, чи Савітрі бреше. І вони всі побачать, яку дурню впороли.

Зникнення Медеї дівчина не помітила. Як і початку заняття. Здавалося, що світ довкола і її власний рухаються з різною швидкістю. «Ще день, і я прийду до тями», — вкотре повторила собі подумки, обіцяючи прийти до тями завтра. Та Нікта не прокидалася. Страшні сни не минали: кров підступала до горла і порскала з-під пальців. Мрієроста Савітрі забувала найпростіші деталі схеми і не могла, не встигала нічого вдіяти. Срібні голки виростали вже з її, а не із Зіґфрідових грудей.

Знову, як і на початку навчання, Рен затопила люта самотина, і незрима стіна між нею та іншими нагадувала: вони не люди. Вони переступили ніч балу й рушили