Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга - Юрій Миколайович Щербак
З. Яким чином ви стали ярлом — тобто представником Фенрира в Суздалі?
В. Я втік зі Спасо-Дніпровського братства не з порожніми руками. Я встиг забрати з собою списки всіх братчиків цілої округи, членів їх родин і добровольців. Фенриру це дуже сподобалось. А може, тому, що він сам був на коронації, а мене підставив. Як підсадну качку
З. Фенрир був на коронації?
В. Так, під виглядом великого князя Чорногорського Драгоєвича. Йому треба було провести переговори з російським царем.
З. Розкажіть детальніше про свою сім'ю.
В. Я народився в бідній кріпацькій родині. Батько працював сторожем у лісовому господарстві, мати — у панів на свинофермі. Дрова і поросят ми мали. Більше нічого. Жили в злиднях. Маю двоє молодших братів і маленьку сестричку. Батьки загинули під час Чорного Мору. На мені залишились брати і сестричка. До того, як прийшов Санін, я займався грабунком і розбоєм. Санін приніс трохи золота. Я влаштував братів і сестру до сиротинця в Батурині, а сам пішов до Спасо-Дніпровського братства. Я був добрим братчиком, Мармиза й Іваненко можуть підтвердити.
З. Чому ви, українець, вирішили стати скандорусом, зрадити Україну?
В. Для мене ваша Україна означає рабство, злидні, приниження і відсталість. Ви подивилися б на Батурин — на цю жалюгідну діру. А ще колишня столиця. До палацу гетьманського пани на пиятику приїздили — жерли, пили, а люди потім з помити обідки визбирували. Для мене типовим українцем був цей галушка — Крейда. Його племінник володів Батурином. Коли я бачив цю сімейку по телевізору, я готовий був стати ким завгодно — китайцем, афганцем чи москалем — будь-ким, але не укром. Крім того, скандоруси та смертохристи добре платили.
З. Розкажіть про структуру, чисельність, озброєння, цілі, дислокацію «Вовків Півночі», можливу дату початку операції.
В. Я цього не знаю і відмовляюсь говорити.
Члени народного трибуналу постановили: піддати Святополка Рьонгвальда (Блідого) інтенсивному допиту третього ступеня («Карусель»). В разі відмови співпраці з трибуналом — виконати смертний вирок через повішення на Майдані.
Невінчаний Г.
Мармиза М.
ІваненкоМ.
* * *
Гайдук уважно стежив за ходом допитів Святополка, якого помістили в підвалі Контрактового будинку. Підходячи до камери, вже в коридорі він почув зойки Святополка і подумав, що треба негайно створити спеціальний слідчий комітет (ССКом) з внутрішньою тюрмою для шпигунів і зрадників — і якомога швидше з'їжджати з Контрактової площі.
Вартовий відкрив йому двері. З камери війнуло смородом, який нагадав Гайдуку підземну в'язницю ГЕПРУ «Огидний запах страху і тортур, — подумав він. — Однаковий усюди».
Мармиза, який сидів навпроти підвішеного за руки Святополка, виструнчився.
— Як справи? — спитав Гайдук, чомусь не подавши руки Мармизі.
— Працюємо, — на графському обличчі Мармизи не ворухнувся жоден м'яз.
— Відв'яжіть його.
Мармиза скинув з гачка, що стирчав у стелі, мотузяну петлю, на якій висів Святополк, і скандорус зі стогоном упав на землю.
— Ага, отець Фавн з'явився… — плювався він кров'ю. — Хочеш, щоб я тобі сповідався? Не діждешся! Бо ти — сатана, а ніякий не священик!
Даремно я тебе не прибив тоді… на Різдво… Микита, мудак, не дав.
— Зате ти вбив отця Никодима. Що поганого він тобі зробив?
— Никодима я не вбивав, — опустив голову Святополк. — Він сам підставився під кулі.
— Скільки твоя сім'я землі мала? — несподівано спитав Гайдук.
— Ніскільки, — сплюнув кров Святополк. — Ваша срана Україна дала нам дві сотки городу… не заслужили більше. Мати раком по тій землі повзала… щоб нас прогодувати.
— Дайте йому води, — наказав Мармизі Гайдук.
Коли важкі підвальні двері зачинилися за Мармизою, Гайдук підняв на ноги спухлого від побиття, тремтячого від страху, просмерділого від випорожнень Святополка і подивився йому у вічі:
— Твої брати і сестричка Мар'яна вже в Києві. В надійних руках. Ти побачиш їх тільки якщо почнеш співробітничати з нами. У разі твоєї згоди ти отримуєш звання офіцера військової розвідки України, двадцять гектарів землі — де захочеш. Повертаєшся до сім'ї, яка тебе дуже потребує. Невже ти хочеш, щоб наші землі захопили вороги і знищили наш народ? Щоб твої брати і сестра з голоду вмерли? Як у тридцять третьому? Старої сраної України вже нема. І не буде. Ми будуємо нову Україну. І ти можеш стати одним з її господарів. Згода?
— Скажіть, щоб цей ірод перестав мене бити, — простогнав Святополк. — Може, тоді повірю в нову Україну. Треба подумати.
Грюкнули двері — то повернувся Мармиза, приніс воду. З ним прийшов Микита Іваненко. Жалісно дивився на братчика Святополка, який, хоч і падлюкою став, але ж був колись СВОЇМ. Та й генерала не вбив, хоча й міг.
— Думати немає часу, — забрав спорожнілого залізного кухля Гайдук. — Сьогодні ми тебе випускаємо.
— Як випускаєте?
— Ти виходиш на волю. Але всім — у тому числі й твоїм «вовкам» — стає відомо, що ти зрадив їх. Розколовся. І все нам здав. Ніхто захищати тебе не буде. До побачення. Вибач, що потурбував.
І наказав Мармизі:
— Викиньте його звідси.
— Чекайте, чекайте, — наче захищаючись від ударів, Святополк прикрив лице руками.
