Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90 - Анатолій Григорович Михайленко
Дві красуні за його спиною раптом змовкли, й та, котра була за лівим плечем Панті (фарбована блондинка), стривожено запитала в подруги:
— А ти паспорт не забула?
— Ой, — злякано зойкнула та, і чутно було, як вона занишпорила в сумочці. — Є, хвалити бога, — полегшено зітхнула, — не так, як минулого разу.
— Краще не згадуй!
Тепер Пантя захвилювався не на жарт. Де його паспорт? Як правило, він завжди лежав у портмоне. Портмоне грубеньке, не приведи лиха година, будуть витягати, завжди відчує.
Пантя непомітно провів долонею вздовж лівого лацкана плаща. Можна бути спокійним, внутрішня кишеня горбатиться. І все ж краще пересвідчитись. Він зробив заклопотане обличчя, хоча ніхто на нього не дивився, розстібнув ґудзика й дістав портмоне. Паспорт на місці. Перебрав пальцями кишеньки гаманця: календарик, кілька візиток, лотерейні квитки. Сам, з власної ініціативи, він ці квитки не купував, але коли пропонували на роботі, аби нічого не подумали, не відмовлявся.
Чого в житті не буває — а що як виграє? Пантелеймон не дуже сподівався на те, бо вірив тільки в свою голову та руки, однак і втрачати бодай невеличкий шанс теж не хотілось. Усього має бути до міри. В наступній кишеньці гаманця, за лотереиками, переховувалась давно “заникана” сотня карбованців. Цих грошей він ніколи не чіпав, наче їх зовсім у нього не було. Зате почувався в будь-якій ситуації впевнено. Скажімо, трапиться непогане відрядження — зможе дозволити собі покозакувати, і це не вплине на сімейний бюджет.
Пересвідчившись, що потрібний документ при ньому, Пантя знову перейшов на роздумування. Він любив у спокійні хвилини стояння в черзі пофілософствувати. “Філософствування”— термін у даному разі надто гучний, ВД скоріше можна було назвати пошуком істини. Отак брав собі та й розмірковував, приміром, про справедливість та правду. І чим глибше замислювався, тим більше стверджувався на думці, яку б належало викинути з голови, бо дуже вже від неї відгонило крамолою. З тієї думки випливало, що в суспільстві існують дві правди, дві справедливості… Одна правда офіційна, друга — як її віддзеркалення — теж правда, тільки життєва, її кожний визнає в душі, але чомусь про неї на загалі не згадують, замовчують. З одного боку, якщо подумати, то все в нас начебто є, тим паче коли порівнювати з минулими століттями чи роками: і машини, і квартири, всілякі там меблі й магнітофони, а з другого — дістається все кожному ой як неоднаково. Кому падає з неба за посадою чи по блату, а кому — з великим потом і кров’ю, та ще й неодмінно через вимотувальні черги. То де ж та справедливість? Дійшло до того, що навіть у сім’ї відшаровується друге дно. Взяти хоча б їх із Нюрою, наче ж і живуть непогано, в сякому-такому достатку, але ж це все про людське око, насправді давно, якщо покласти руку на серце, вони один одному набридли, як гірка редька. Тому кожен із них має ще й свій маленький недоторканний світ, який старанно приховує, яким дихає тільки при нагоді й потай. Може, через таку роздвоєність і почастішали приховані від сторонніх пиятики й гульбища його колег по роботі. А коли й трапляються окремі суб’єкти, які не визнають двох правд, то серед колег, друзів, знайомих вони вважаються недоумками, а простіше, дурнями. Така людина більше програє, ніж виграє, більше втрачає, аніж знаходить. Що це за явище? Може, переродження або хвороба суспільства? Як це контрастує з тим, чому навчали в школі! Скромність, аскетизм, подвиг, самозречення в ім’я великої мети. Де те високе благородство і людські чесноти, притаманні буремній молодості наших дідів та батьків? Таке враження, що на всіх цих категоріях непомітно проступили поліровка або лак, а мистецтво й офіційна ідеологія старанно натирають цей лак шерстянкою. Час причесав ці категорії, пригладив і підняв на п’єдестал, до якого нам не дотягнутися. На мітингах та зборах красиво всі промовляють, закликають до сяючих вершин, до загального благоденства, а кожний зокрема стягує, що тільки можна, у своє гніздо, ховає, гребе у свою фортецю. Оце й є життєва правда. І якщо раніше боялися її розголошувати, то тепер знаходяться такі, хто вже й не приховує свої достатки, починає вихвалятися ними, козиряти посадою, машиною, зв’язками, знайомствами. А слабим світу цього доводиться напружувати всі жили, аби хоч торкнутися вершин благополуччя, інакше все, вилітаєш у тираж, у другий сорт, з тобою ніхто не буде рахуватися, тебе просто затопчуть… Все життя — це нескінченна черга за життєвими благами…
— Не скажете, скільки сьогодні вимагається, точніше, скільки сьогодні пройде? — почув Пантя голос блондинки й озирнувся. “А вона нічого. Молодиця в розквіті, в таких переваг чималенько”. Всі його думки враз розвіялись, і Пантя гарячково заходився добирати ту фразу, яка б — він дуже прагнув того — назавжди запам’яталася жінці при знайомстві. Перебрав у пам’яті кілька варіантів — як на зло, все зачовгане, а час біжить, ініціатива втрачається. Врешті з його вуст злетіло поза його бажання:
— Ви знаєте, я не в курсі.
Якщо в очах блондинки і був якийсь інтерес, то зараз він остаточно згас.
Проклинаючи свою пенькуватість, Пантелеймон сердито стежив за чергою. Справді, що ці люди тут роблять? Чому вистоюють, як барани, а не йдуть по домівках? Адже в кожного, напевне, вдома безліч справ.
Роздосадуваний, він мало не зрушив з місця і не подався на зупинку тролейбуса, але вчасно схаменувся. Жаль було змарнованого часу, та й чоловік тридцять за ним уже стоїть. Було б цілковитим
