Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90 - Анатолій Григорович Михайленко
От і зараз. Навіщо поспішати додому? Куди не кинь оком — весна! То чому б і не пройтися? І для здоров’я користь, і крамниці можна проінспектувати, з’ясувати: що, де, коли і кому продають… А заразом і поміркувати не завадить про своє життя-буття…”
Найкраще Пантію міркувалося в чергах. А що він став неперевершеним фахівцем по чергах — то чистісінька правда, і не було, скажімо, в їхньому дев’ятиповерховому будинку з численними пенсіонерами та ветеранами, які у “чергових” справах небезпідставно вважалися асами, йому рівних.
…Вживання в чергу почалося одразу після того, як Нюра народила доньку. Не міг же він пропустити повз вуха її погрозу: якщо годуватиме дитину груддю, стане, як і магуся, справжнісінькою бочкою. Тож і довелося щодня бігати до дитячої кухні — і саме там пізнав Пантелеймон ази черги, її невблаганні закони, котрі в юридичних талмудах не зафіксовані, але те, що вони діють, — факт незаперечний.
Попервах Пантій усе не встигав: то товару не вистачить, то свою чергу проґавить і доводилося вистоювати вдруге. А з часом почав придивлятися, примірятись і… робити висновки. Так, він швидко збагнув, що один чоловік серед жінок у черзі — то дуже істотна перевага, бо по тобі орієнтуються інші, й уже тобі молоденькі мами улесливо зазирають в очі, а не ти їм. Іще важливий момент: варто завжди непомітно прислухатися до людей у черзі і тоді матимеш таку вичерпну інформацію, що кращі розвідники світу тобі позаздрять. І ти вже не помчиш після кухні на вулицю Донецьку в продмаг, бо там сьогодні яєць у продажу немає й не буде, а от на вулицю Мішина треба бігти, й якомога швидше, бо там щойно підвезли й розвантажують курей.
Пантя й зараз ностальгічно згадує ті роки, роки пізнання законів черги, і свої перші невеличкі перемоги. Ідеш, бувало, додому після біганини та кількох годин вистоювання, а душа співає: в кошику і курка, і свіжа капуста, і зелений горошок, і майонез, і твердий сир. Можна з певністю сказати, що саме в черзі він знайшов себе, так би мовити, реалізував свої здібності.
Гарні то були роки. І люди в чергах стояли приємніші, якісь лагідніші, добріші, щиріші в розмовах, не те що зараз. І чого лишень не почуєш у тих чергах — усі новини знаєш, не треба ні радіо тобі, ні телебачення.
Отак роздумуючи й принагідно багатозначно позираючи на симпатичних дівчаток, Пантій поминув кілька кварталів і звернув праворуч, на майдан, де тулилися численні рундучки. Втім, зараз його більше цікавила кінцева тролейбусна зупинка, оскільки за нею в останні роки стихійно виникло жваве місце торгівлі. Натреновані очі ще здалеку вгледіли добрячу чергу, і серце в грудях звично стрепенулося: дефіцит! Щоправда, дефіцитом сьогодні стало все — від шиферних цвяхів до мила.
Пантя негайно вирішив удатися до давно відпрацьованого тактичного маневру: зайняти чергу, а коли хтось стане за ним, проштовхатися до продавця і на власні очі глянути, що продається. Бо коли навпаки, тобто спершу в розвідку до прилавка, а затим — у чергу, то неодмінно опиняєшся на два-три чоловіки далі. Дрібниця, на перший погляд, але багаторічний досвід свідчить — у черзі дрібниць не буває, тут, як на марафонській дистанції: вдалося зрізати трохи траси — вже ближче до мети, сів комусь “на колесо” — зекономив сили, а там, дивись, в останній момент вискочив з-за спини і фінішував першим.
Пантя наблизився до солідного з вигляду чоловіка, ввічливо кашлянув і гучно, аби всі його почули, спитав:
— Пробачте, ви крайній?
Чолов’яга щось мугикнув і одвернувся, насунувши на очі фетровий капелюх. “Кепсько, — подумав Пантя. — Якщо він не зафіксував мене, то може й забути”.
Пантя уважно фотографував очима спини й потилиці тих, хто стояв поперед нього. А хай йому біс, жодної яскравої постаті чи деталі. Ані тобі патлатого чи лисого, гладкого чи довготелесого, як жердина, всі більш-менш охайні, без господарських торбин. Публіка дивна, не базарна. Можна навіть сказати — інтелігентна. Пантя вдався ще до одного маневру:, він лагідно звернувся до суб’єкта, котрий стояв перед ним:
— Не підкажете, за чим така черга?
Той меланхолійно повернув голову, ковзнув по ньому снобівським поглядом, однак так і не спромігся розтулити повні губи. Інший, може, й образився б, та Пантелеймон на таке не зважав. Він одразу зметикував — черга не за ковбасою, а по-серйозному. Що ж, його цим не здивуєш. Адже і меблі, і польська кухня, і кольоровий телевізор, і багато чого іншого, що є у них з Нюрою в домі, він придбав, витримавши такі черги, за які годилося б вручати медалі. Було всього: і ночівля холодної осені під вітриною меблевого, і багатомісячні відмічання в списках. Пам’ятає й часи, коли офіційно створювати черги заборонялося, люди ж дотримувались її підпільно, закодовано, під номерами, розподілившись на десятки, потім п’ятірки, переносячи зустрічі щоразу в інше місце. Просто як у детективному фільмі.
Нарешті підійшли дві середніх років красуні, запитали про крайнього і, навіть не з’ясувавши, за чим черга, палко повели між собою мову про сильні та слабкі сторони таланту модної в тридцятих роках кіноактриси.
“Тил забезпечений”, — заспокоївся Пантя. Тепер уся увага на те, що діється попереду. Аналізуємо: господарських кошиків, торбин, сіток у руках ні в кого немає, так собі, кілька “дипломатів”. Значить,
