Викривлений простір - Олександр Костянтинович Тесленко

«Логічно, — буркнув директор і вийняв записник із бічної кишені піджака, знайшов потрібну сторінку, перечитав її, ствердно кивнув головою, вирвав і простягнув Миколі. — Саме так… Якщо ви обізнані з моїми працями, ця сторінка буде вам цілком зрозумілою… І де я хотів би прорубати двері, сподіваюсь, також буде ясно… — Директор поблажливо усміхнувся. — Не заперечуєте, шановний колего?»

Микола спокійно взяв аркуш і з благоговінням у голосі промовив:

«Спасибі… Я дуже вдячний вам… Коли ми завтра зустрінемось?»

Макса Берна не могла не спантеличити ота серйозність і вдячність у словах лаборанта. Але на блаженного Микола Цвіркун не був схожий.

«Я кожного дня на роботі. Вам не важко буде мене знайти», — сказав Берн спокійно вголос, а подумкн відкарбував: «Знайти, щоб вибачитись переді мною, колего!»

Проте наступного ранку Микола Цвіркун чекав директора біля дверей його кабінету. Як видалось Максові Берну, чекав ще з ночі. З тою ж винуватою усмішкою сидів у м’якому кріслі в приймальні, тримав на колінах новісінький учнівський зошит. Привітавшись, він простягнув зошит директорові й тихо проказав:

«Ось, будь ласка, ви будете задоволені… Це не остаточне вирішення проблеми просторового континууму, але відкриття є… Подивіться…»

Макс Берн якомога спокійніше взяв до рук зошит, списаний майже наполовину, і свідомо утримався від будь-якої реакції, від будь-якої репліки.

«Добре, колего. Зайдіть до мене. Зараз і подивимось…»

Розкривши зошит, Макс Берн тамував у собі неабияку злість, роздратування: «Хлопчисько, самовпевнений дилетант, невіглас, все життя будеш столи витирати та мити лабораторний посуд…» Проте, заглибившись у перші ж рядки тексту і формул, директор був змушений визнати, що рядки ті написані вправною рукою далеко не дилетанта. Щоправда, й відгонило від тих сторінок школярською академічною багатозначністю загальників, які смакують тільки школярам, але, догортавши зошит до кінця, Берн раптово збагнув, аж зойкнув, мов сів на гаряче, — відкриття є! Справді новий, оригінальний, несподіваний підхід, прорубані двері там, де їх треба прорубати. Ще невідомо, що ж там, за новим порогом, але вже є цей поріг, за яким відкривається широке поле діяльності.

Директор того ранку спромігся лише на кілька слів:

«Ви унікальний товариш… Даруйте, ви — справжній науковець! Ви таки з неба до мене впали…»

… Ревище авіаційних двигунів лишалося позаду. Микола мчав магістраллю відразу на роботу. Ідучи у відпустку, він залишив свого пошарпаного зовні, але оновленого зсередини «Дракона» на стоянці аеропорту, і тепер знуджена місячною бездіяльністю машина вдоволено вуркотіла.

Миколу радувала новина. Він буде очолювати пошукову лабораторію. А лише три роки тому він прийшов на роботу звичайним лаборантом.

«Щасливчиком» прозивали його вже другий рік. На нього почали задивлятися дівчата, відверто загравати й годити в дрібницях, сподіваючись колись, якщо буде зоря, не доступитися чимось набагато важливішим. Проте Микола ніби й не помічав їхніх чарів, їхньої досконалої жіночої гри. Сам себе запитував часом, чому він такий, а не інший. Відповісти навіть самому собі було важко. Лише звучало у вухах давне, майже вигадане, але таке реальне: «Слабосилі цвіркуни бояться боротьби». І він усміхався по думки, жоден м’яз обличчя не оживав, але в душі перекочувалась химерна хвиля вдоволення: «Живіть собі, леви з левицями, а цвіркуни теж не пропадуть…» Навіть самому собі дивувався, коли цвіркунячі пророцтва справджувались — леви й левиці, тигри і тигриці сходились під традиційну прекрасну ніжну мелодію Лактаріуса, а розбігалися із гарчанням та погрозами. А Цвіркун лише усміхнувся, мов свою зверхність відчував. Проте не міг і не розуміти, що його існування далеке від досконалості. Втішався тим, що ніколи не дурив самого себе. А жертвувати доводилось хіба що так званою жіночою увагою й любов’ю, яка для Цвіркуна з кожним роком видавалася все смішнішою й безглуздішою грою. Часом млоїло Цвіркуна те, що в нього немає дітей, але коли виходив на магістралі міста, коли потрапляв у мурашник людського виру, вдоволено думав: «Все прекрасно. Вистачить на цьому світі людей і без моєї участі».

Він зупинив «Дракона» біля станції метрополітену. Добиратися далі своїм ходом було вкрай нерозумно — дорогі були час і пальне. Залишив машину на стоянці, з’їхав ескалатором (одна хвилина і тридцять шість секунд), вскочив до зеленого вагона, за ним гучно зачинилися стулки дверей, проте не до кінця. Він озирнувся. Руде дівчисько-підліток розгнівано смикало за якусь паличку, притиснуту дверима. Микола не відразу роздивився, що то древко святкового прапорця. Сам прапорець залишився по той бік дверей. Дівчисько обурено смикало за круглу синтетичну деревину, копнуло двері носаком модельних черевичків, мовляв, відчиняй, що це за неподобство. І двері справді на якусь мить, вже на ходу поїзда, злегка прочинилися. Дівчисько вдоволено усміхнулося, висмикнуло прапорець.

«А яке ж сьогодні свято, — подумав Цвіркун, — окрім мого повернення з відпустки?»

— А яке сьогодні свято? — тихенько запитав Цвіркун.

Дівча поглянуло на нього так, ніби він відірвав її від щонайсерйознішої справи, нарешті прорекло;

— Сьогодні у нашій школі репетиція свята.

Цвіркун розсміявся.

Рідний науково-дослідний зустрів Миколу звичною академічною стриманістю. Вусатий черговий при вході кивнув головою, працівники на ходу вітали з новою посадою, гадаючи, що Цвіркун ще не знає про це, і відверто засмучувались, що Микола, як і завжди, прекрасно у всьому інформований. В коридорі біля кабінету директора його перестрів Іван Литвак і відразу, схопивши за ґудзик, почав знайомити із станом справ:

— Тебе призначили головою нашої пошукової лабораторії. Вже знаєш? Вітаю. Я переніс деяку твою літературу до нового кабінету. Позичав у тебе, користувався, а віддав уже в новий кабінет. До речі, відразу приступай до виконання службових обов’язків. — Литвак хвацько розгорнув зелену теку, що стирчала з-під руки, висмикнув аркушик паперу, дістав ручку: — Підпишіть, будь ласка.

— Що це таке?

— Традиційні півтора літра спирту для нашої тьоті Стефи… Вчена рада, як бачиш, уже підписала.

Цвіркун здивовано звів брови:

— Не розумію. А не забагато честі для вашої тьоті Стефи — забезпечувати її спиртом