Долина совісті - Марина та Сергій Дяченко
Влад ухопив її під пахви і відтяг до кімнати. Мигцем пригадалося: ось так і вона його перла, коли відключився після чашки чаю «з сюрпризом»…
— У мене руки затерпли, — занила Анжела. — У мене усе замліло. У мене спина болить. У мене ноги змерзли. У мене…
— Сама винна, — сказав Влад. — Треба було просто сісти і приїхати. І не вдавати з себе героїню.
Вона посміхнулася:
— Наступного разу я придумаю щось цікавіше. Дістану наручники і пристебнуся до батареї. І ти приповзеш до мене кланятися, як сьогодні. Ти приповзатимеш до мене завжди.
— Отож-бо гарний уклін, — сказав Влад. — Знаєш, жалюгідний вигляд переможця добряче підсолоджує гіркоту поразки… якщо це поразка.
Анжела раптом зареготала лунко і весело. Упала на диван, розкинула руки:
— Слухай, знаєш, на кого ми схожі? На людину, котра вирішила поборотися з власним сечовим міхуром. Вона вважає принизливою щоденну потребу випорожнятися… і тому тримається до останнього. А потім біжить у вбиральню з виряченими очима. Ось на кого ми схожі, любий мій літераторе… Чому ти не прийшов учора? Вчора ж ти вже був «гарненький» — то чому не приїхав, це ж не так далеко? Чекав, щоб я приповзла до тебе на пузі? Тобі подобається, коли я перед тобою плазую? Приємно, душа радіє? Правда?
— Неправда, — заперечив Влад.
— Тоді чому ти не приїхав сам, першим? Учора я була вдома цілісінький день… Почастувала б тебе вином. Ми посиділи б, поговорили, як люди…
— А де цей твій приятель? — Влад зобразив руками шафоподібні плечі.
— Ти ревнуєш? — посміхнулася Анжела.
— Він же теж вимагає побачень, — рівним голосом пояснив Влад. — Якщо ти його прив’язала…
— Не турбуйся, — вона відвернулася. — Я… пожартувала. Я, власне, і не збиралася по-справжньому його прив’язувати. Так, погралася…
Вона задумливо розглядала сліди від мотузки на своїх зап’ястках. Припухлі почервонілі смужки відтінялись свинцевою синню.
— Погралася, — задумливо повторив Влад. — Ну, я пішов.
— Зажди, — попросила вона, коли він уже стояв у дверях. — Давай… домовимося. Щотри дні, на перехресті траси і вулиці Дачної… О дванадцятій нуль-нуль. Щоб по-людськи жити. Ти ж не проти?
* * *
Жити по-людськи.
Влад придбав собі кишеньковий календар (і під загрозою смерті він не показав би його Анжелі). Кожен третій день у ньому був обведений кульковою ручкою. Усе життя розподілилося на мікроперіоди, зникли понеділки і суботи, стерлися всі числа місяця, залишилося тільки «один-два-три», меланхолійний вальс, у якому обоє — і Влад, і Анжела — поступово навчилися віднаходити якесь похмуре задоволення.
На «один» і на «два» Влад працював, і «Гран-Грем» просувався вперед зі страшенною швидкістю, і вже маячів, нарешті, фінал. Уранці дня під назвою «три» Влад починав нервувати; він прокидався раніше, ніж зазвичай, слухав, як пересвистуються синиці в досвітній сірій імлі, й думав, що сьогодні — новий день у кружальці з синього чорнила.
Він змушував себе заснути — марно. Вставав, брався за звичні справи — і ні на секунду не забував, що сьогодні — той день. Особливий. Сьогодні.
Йому завжди вартувало зусиль виїхати з дому вчасно, а не на п’ятнадцять-двадцять хвилин раніше. Він під’їжджав до перехрестя шосе і Дачної й зупинявся неподалік від автобусної зупинки — шиферного навісу над єдиною стіною, у три шари обклеєною рекламними листівками. О дванадцятій нуль дві до зупинки підходив синій смугастий автобус, а з нього цієї пори завжди виходив один всього пасажир, жінка, яка з нагоди приходу весни змінила руду шубу на довге червоне пальто.
Влад виходив з машини і йшов до неї, намагаючись не пришвидшувати кроку. Анжела стояла, дивлячись йому в очі й не рухаючись з місця. Тільки коли між ними залишалося кроків п’ять-сім, Анжела ступала вперед, наче важкий потяг, і, зробивши повільний крок, простягала руку в шкіряній рукавичці.
Влад знімав із неї рукавичку. Повільно стягав, вивертаючи навиворіт, боячись хоч чимось виявити нетерплячку. А по тому торкався до голої Анжелиної долоні — гарячої і мокрої.
Небо крутилося над його головою, наче синя вінілова пластинка. Кров стугоніла у вухах — бравурним маршем.
Потім він опановував себе. Якщо щастило, встигав помітити відблиск щастя на денці похмурих Анжелиних очей — вона теж опановувала себе. Вони розглядали один одного вивчаючи: наскільки багато побачив супротивник? Що він устиг зрозуміти? Чи застав візаві у момент безсовісного щастя?
Потім вони квапливо прощалися і розходилися в різні боки. Влад сідав у машину і відразу їхав, і у дзеркалі заднього огляду відбивалася постать у червоному пальто, яка неквапом йшла вздовж траси до міста і схожа була звіддалік на бродячого кардинала.
Якось він запропонував:
— Може, тебе підвезти?
Був сонячний день. Сніг розтанув цілком, звідусіль лізла трава, на осонні випнулися найперші, кволі ще кульбаби.
— Я б воліла погуляти, — відповіла Анжела. — Не маю бажання лізти в смердючу машину.
Влад подумав, може, варто образитися. Втім, Анжела явно не мала на увазі конкретно його, Владів, автомобіль. Автобуси, якими вона подорожувала останнім часом, були значно гидкіші.
Влад подивився на небо — і несподівано для себе запропонував:
— Скласти тобі компанію?
Вона запитально на нього подивилася. Знизала плечима:
— Ну, спробуй…
І обіперлася на його руку.
Вузька асфальтна доріжка вела до лісу. Вони йшли мовчки. У лісовому затінку ще лежав сніг, а там, де закінчувалася ця доріжка, на пішоходів чекала неправильної форми калюжа, чорна та бездонна з вигляду, тремтливе віддзеркалення неба, кільця соснових крон і сороки вгорі над ними.
Влад задивився зачудовано. Сорока полетіла.
— Ти мене, звісно, зневажаєш, — задумливо сказала Анжела.
Влад мигцем зиркнув на неї, звів очі. На сосновому стовбурі навпроти опинилася худюща білка.
— Але ти мене не ненавидиш, — сказала Анжела цього разу здивовано. — Це незвично… Як усі вони мене ненавиділи! Розвели б багаття та спопелили. Якби вміли. Якби зважилися.
Білка піднімалася до неба по спіралі навколо сосни — Влад бачив її голову, спину, хвіст, потім випускав білку з поля зору, поки з іншого боку стовбура знову не з’являлася вухаста голова.
— Вони всі? — запитав Влад.
— Їх було… декілька, — сказала Анжела. — Ти, втім, сам давно здогадався.
Влад мовчав.
— Я тобі підсипала в чай дві дози транкрелакса, — різко кинула Анжела. — Я тебе прив’язала, як скотину, як собаку на шворці. Чому ти мене не ненавидиш?
— Не знаю, — сказав Влад,
