Чудесний генератор - Володимир Миколайович Владко
— А хіба вона обманювала тебе?
— Та нічого подібного. Звідки ти взяв?.. Але всього цього ще мало. Ну от, не задовольняє мене наша робота.
— Чому? — відверто здивувався Рома.
— Тому, що з такими самими хвилями провадять роботу і інші наукові працівники. Всі, як зговорилися, вивчають діапазон від десяти до двадцяти п’яти метрів…
— А в нас же коротші. Ми працюємо на три-чотири метри…
— Невже? А я й не знав… Що ти кажеш?.. — з глузуванням перепитав Рому Містер-Пітерс. — Невже такі короткі?
Рома мовчав. З Містером-Пітерсом, коли він був у такому запалі, не можна було сперечатися.
— Так от, голубе мій. — говорив далі Містер-Пітерс вже трохи спокійніше, — мене це не задовольняє. Я хочу працювати на хвилях порядку сантиметрів, а не метрів…
— Що?..
— Сантиметрів кажу. А може — і міліметрів. Розумієш?
Рома покрутив головою: це вже було занадто. Міліметрові хвилі!.. Але Містер-Пітерс продовжував:
— Уяви собі: генератор у сто разів потужніший від нашого теперішнього. Так?
— Так.
— Хвиля коротша у неймовірну кількість разів. А ти знаєш, як змінюється не лише активність, а й взагалі властивості ультракоротких хвиль, коли збільшувати їх частоту? Ні чорта ти не знаєш. Та такими короткими хвилями, як міліметрові, я думаю, можна справжні чудеса робити.
Рома аж здвигнув плечима: от розійшовся!
— Та такими хвилями я беруся мотори спиняти, хвороби лікувати, шкідників убивати за частинку секунди… енергію пересилати на віддаль… що хочеш, зроблю… ой, яка краса буде! Прекрасна картина, вері бьютіфул…
— Знов «фуул»? — з докором перепитав Рома, що вчув лише останні півслова.
— Та ні. Не фуул, а бьютіфул, що означає — «чарівно».
Вони вже йшли східцями будинку, де містилася лабораторія. На порозі їх зустрів Олесь:
— Ну, хлопці, я своє закінчив. Просвітив цілий чувал пшениці, на посів вистачить. Цим закінчую просвічування сухого зерна, завтра беруся до вологого. Здорово? Та чого ж ви не відповідаєте? Містер-Пітерс? Ромо?
Містер-Пітерс гордо пройшов повз нього, не помічаючи на своєму шляху таку дрібну річ, як якийсь Олесь. Рома поглянув на Олеся і відповів, старанно вимовляючи слова:
— Сину мій, ми втомилися і нам немає часу розмовляти з тобою. На нас чекають справи.
І він пройшов далі, гордо, як і Містер-Пітерс, тримаючи голову. Олесь подививсь їм вслід, похитав головою і сказав:
— Щось вони затіяли. Ну, гаразд, треба буде постежити. Раю, чи скоро вже ви? Можна подумати, що у вас не кроль, а цілий слон…
Рая не відповідала. Олесь сів на східцях, вийняв з кишені газету й почав її читати: більш не залишалося нічого.
А Містер-Пітерс і Рома крокували далі. Вони зазирнули до кімнати, де мала звичку сидіти в кріслі Рая: в кімнаті не було нікого. Рома поглянув на Містера-Пітерса. Містер Пітерс поглянув на Рому. І обидва пройшли далі, до лабораторії.
Так, Рая була тут. Вона весело оглянулася на них і, запираючи двері клітки, де вже сидів кроль, сказала:
— Як чудесно сьогодні працює генератор. Просто надзвичайно. Містер-Пітерс, як я вдячна. Ромо, ви чудесний хлопець!
Товариші стояли, нічого не розуміючи. Рая, на ходу поправляючи складки халата, підбігла до них:
— Містер-Пітерс, ви золото. Ромо, вам просто ціни немає.
Вона усміхнулася, ще раз глянула на клітку з кролем і вибігла з кімнати. Рома поглянув на Містера-Пітерса:
— Що це таке?
Містер-Пітерс махнув рукою: мовляв, жінка — отже чого запитувати, все одно не зрозумієш ніколи. Найрозумніше, що міг зробити Рома, це — погодитися з ним.
Тим часом Містер-Пітерс оглядав генератор, уважно придивляючися до кожної його деталі, немов він уперше бачив усю конструкцію. Він мов перевіряв кількість гвинтів, рахуючи їх швидкими помахами пальця; очі його слідкували за вигнутою дугою контура самоіндукції; руки спішно обмацували поверхню касети, любовно доторкуючись до неї. Рома, що встиг сісти на свій маленький стілець, із здивуванням стежив за Містером-Пітерсом. А той дістав уже свою кишенькову книжку, розкрив її, знайшовши потрібні сторінки, — і тепер переводив очі з тих сторінок до генератора й назад, нібито порівнюючи те, що було записано на сторінках, з дійсним розміщенням деталей.
На столі лежав чистий аркуш паперу. Містер-Пітерс накинувся на нього із жадібністю божевільного, що тільки й мріяв про такий папір. Швидко-швидко він почав щось записувати на ньому, рисувати якийсь складний рисунок. Про Рому, він, здавалося, забув.
Нарешті, Рома не витримав:
— Містер-Пітерс, — звернувся він до нього, — Містер— Пітерс! Як ти думаєш, чи існую я на світі? І взагалі, чи гадаєш ти колись звернути увагу на мене?.. Що ти робиш, хотів би я знати?
Внаслідок цього пристрасного монологу Містер-Пітерс глянув все-таки на Рому. А поглянувши, кивнув головою, немов би хотів сказати — «зачекай, я зараз!» І справді, через кілька хвилин олівець його перестав бігати, Містер— Пітерс глибоко зітхнув і пробурчав:
— Як шкода… ах, яка неприємність, хав-бед… а втім, Ромо, чи не хочеш ти мені допомогти?
— З радістю. Тільки не знаю, як саме.
— Будеш виконувати те, що я тобі говоритиму. Га?
— Гаразд.
— Слухай. Треба ось що…
Раптом Містер-Пітерс знов замовк. Здавалося, в нього майнула нова думка. Через хвилину, він вигукнув:
— Три чорти й одна відьма! Зроблю з тебе зрештою грамотного радиста. Витрачу час, а зроблю. Слухай, чи розумієш ти, чим саме відрізняється наш відрядник, наш генератор, від звичайного?
— Н-не зовсім, — непевно відповів Рома.
— Слухай. Коли-небудь був у тебе хоч якийсь приймач?
— Був, але…
— Почекай.
Містер-Пітерс, мов хижак, ухопив Рому за плече й потяг його до
