Туманність Андромеди - Іван Антонович Єфремов

– Ви маєте на увазі космічну Зіга Зора? – перепитала жінка і на ствердний жест Дар Вітра розсміялася: – Мало людей на планеті, які могли б виконати цю річ… Сонячний рояль з потрійною клавіатурою бідний, а перекладення поки що немає… І навряд чи буде. Але чому б вам не викликати її з Будинку Вищої Музики – програти запис? Наш приймач універсальний і досить потужний.

– Я не знаю, як це робиться, – пробурмотів Дар Вітер. – Я раніше не…

– Я викличу її ввечері! – пообіцяла музикантка Дар Вітру і, простягнувши руку супутникові, пішла спуском.

Решту дня Дар Вітер не міг позбутися почуття, що станеться щось важливе. З дивним нетерпінням він чекав одинадцятої години – часу, визначеного Будинком Вищої Музики для передачі симфонії.

Оператор електроплавки взяла на себе роль розпорядника, посадовивши Дар Вітра та інших любителів у фокусі напівсферичного екрана музичного залу, проти срібної решітки звуковідтворювача. Вона погасила світло, пояснивши, що інакше важко буде стежити за кольоровою частиною симфонії, яка може виконуватись тільки в спеціально обладнаному залі, а тут вона мимоволі обмежена внутрішнім простором екрана.

В темряві лише слабко мерехтів екран, знадвору ледве чути було невгамовний шум моря. Десь у неймовірній далині виник низький, такий густий звук, що здавався відчутною силою. Він усе дужчав, стрясаючи кімнату й серця слухачів, і раптом упав, підвищуючись у тоні, роздробився й розсипався на мільйони кришталевих осколків. У темному повітрі замиготіли крихітні оранжеві іскорки. Це був немов удар тієї первісної блискавки, розряд якої мільйони століть тому на Землі вперше зв’язав прості вуглецеві сполуки в складніші молекули, що стали основою органічної матерії та життя.

Наринув вал тривожних і безладних звуків, тисячоголосий хор болю, туги та відчаю, доповнюючи які, шугали й гасли спалахи каламутних відтінків пурпуру та багрянцю.

У русі коротких і різких вібруючих нот накреслювався круговий порядок, і у височині закрутилась розпливчаста спіраль сірого вогню. Зненацька цей хор прорізали довгі ноти, горді й дзвінкі. Вони були сповнені навальної сили.

Невиразні вогненні контури простору пронизали чіткі лінії синіх вогненних стріл, що летіли в бездонний морок за краєм спіралі й тонули в темряві жаху та німої тиші.

Темрява й мовчання – так скінчилася перша частина симфонії.

Слухачі, трохи приголомшені, не встигли вимовити й слова, як почулася музика знову. Широкі каскади могутніх звуків у супроводі різнобарвних сліпучих переливів світла спадали, знижуючись і затихаючи, в меланхолійному ритмі мерхли сяючі вогні. Знову щось вузьке і поривчасте забилося в падаючих каскадах, і знову сині вогні почали наростати в танцюючому ритмі.

Вражений Дар Вітер вловив у синіх звуках прагнення до ускладнених ритмів та форм і подумав, що не можна було краще відобразити первісну боротьбу життя з ентропією… Ступені, загати, фільтри, що затримували каскади спадаючої на низькі рівні енергії. «Так, так, так! Ось вони, ці перші сплески найскладнішої організації матерії!»

Сині стріли зімкнулись хороводом геометричних фігур, кристалічних форм та решіток, що ускладнювались відповідно до поєднань мінорних співзвучностей, які розсипалися й знову з’єднувались, і раптово розчинилися в сірих сутінках.

Третя частина симфонії почалася розміреним вступом басових нот, у такт яким спалахували й гасли сині ліхтарі, що зникали в безодні безконечності та часу. Приплив грізно рокочучих басів посилювався, ритм їх частішав, переходячи в уривчасту й зловісну мелодію. Сині вогні здавалися квітами, які згиналися на тонких вогненних стебельцях. Сумно хилилися вони під напливом низьких нот, що згасали вдалині. Але ряди вогників або ліхтарів ставали все частішими, їхні стебельця – товщими. Ось дві вогненні смуги окреслили шлях, що йшов у безмірну чорноту, і попливли в неосяжність всесвіту золотаві дзвінкі голоси життя, зігріваючи чудовим теплом похмуру байдужість рухомої матерії. Темний шлях ставав річкою, гігантським потоком синього полум’я, в якому все складнішим візерунком миготіли відблиски різноколірних вогнів.

Вищі поєднання округлих плавних ліній, сферичних поверхонь відгукувались такою самою красою, як і напружені багатоступневі акорди, у зміні яких стрімко наростала складність дзвінкої мелодії, що розгоралась дедалі дужче й дужче…

У Дар Вітра запаморочилось у голові, і він уже не зміг стежити за всіма відтінками музики й світла, схоплюючи лише загальні контури велетенського задуму. Океан високих кришталево чистих нот хлюпотів сяючим, надзвичайно могутнім, радісним синім кольором. Тон звуків чимраз підвищувався, і сама мелодія стала висхідною спіраллю, поки не обірвалась на зльоті в сліпучому спалаху вогню.

Симфонія скінчилась, і Дар Вітер зрозумів, чого бракувало йому протягом цих довгих місяців. Потрібна праця, ближча до космосу, до спіралі людського поривання в майбутнє, спіралі, яка невпинно розгортається. Просто з музичного залу він попрямував до переговорної кімнати і викликав центральну станцію розподілу робіт північної жилої зони. Молодий інформатор, який посилав Дар Вітра сюди, на рудник, впізнав його і дуже зрадів.

– Сьогодні вранці вас викликали з Ради Зореплавання, але я не міг зв’язатися. Зараз з’єднаю вас.

Екран померх і знову спалахнув, на ньому з’явився Мір Ом – старший з чотирьох секретарів Ради. У нього був дуже серйозний і, як видалося Дар Вітрові, сумний вигляд.

– Велике нещастя! Загинув супутник п’ятдесят сім. Рада кличе вас для виконання надзвичайно важкої роботи. Посилаємо по вас іонний планетоліт. Будьте напоготові!

Від подиву Дар Вітер завмер перед погаслим екраном.

РОЗДІЛ VIII. ЧЕРВОНІ ХВИЛІ

На широкому балконі обсерваторії вільно гуляв вітер. Він переносив через море з Африки пахощі квітучих рослин жаркої країни, які збуджували в душі тривожні поривапня. Мвен Мас ніяк не міг привести себе в той ясний, рішучий, без будьяких сумнівів стан, який потрібен напередодні відповідального експерименту. Рен Боз повідомив із Тібета, що перебудову установки Кора Юлла закінчено. Чотири спостерігачі супутника 57 охоче погодилися рискнути життям, аби допомогти в експерименті, подібного якому на планеті давно вже не робили.

Та експеримент ставився без дозволу Ради, без широкого попереднього обговорення всіх можливостей, і це надавало всій справі присмаку боязливої скритності, такої невластивої сучасним людям.

Велика мета, поставлена ними, начебто виправдовує всі ці заходи, але… треба, щоб душа була зовсім чиста! Виникав давній людський конфлікт – мети і засобів до її здійснення. Досвід тисячі поколінь вчить, що треба вміти визначити припустиму перехідну грань, як робить це в абстрактних питаннях математики репагулярне числення. Як би добитися такого числення в інтуїції та моралі?..

Африканця турбувала історія Бета Лона. Тридцять два роки тому один з визначних математиків Землі Бет Лон відкрив, що деякі ознаки зміщення у взаємодії потужних силових полів можна пояснити наявністю паралельних вимірів. Він зробив