Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— Що вони там виробляють, Пріґсбері, тобі видно?
— Гадаю, там чоловік і жінка, сер.
— Придурок. — І хапає чорний бінокль.
Крізь дощ… відтак крізь сонне скло, від вечора зелене. Сама в кріслі, в старомодному капелюшку, дивиться на захід, оглядає палубу Землі, пекельно червону на краях, а далі в брунатних і золотих хмаринках…
Аж раптом ніч: порожнє крісло-гойдалка яскраво освітлене крейдяно-блакитним, це місяць чи якесь інше світло з небес? просто незручне крісло, тепер порожнє, серед ясної ночі, та це холодне світло згори…
Картинки плинуть, розквітаючи, до нього й від нього, деякі гарненькі, інші аж моторошні… ось вона згорнулася калачиком зі своїм ягнятком, своїм Роджером, який же любий їй весь цей обрис його шиї, ось так — ось вона перед нею, його шишкувата потилиця, як у десятирічного хлоп’яти. Вона цілує його кисло-солону шкіру згори донизу, і це її захоплює, захоплює нічне світло вздовж виразних сухожиль, цілує його, наче стікає диханням, і не зупиняється.
Одного ранку — він не бачив її зо два тижні — прокинувся у своїй келії відлюдника в «Білій візитації» зі стояком, повіки сверблять, а в роті заплуталась довга русява волосинка. Це не його. Нікого не міг пригадати з таким волоссям, окрім Джесіки. Але такого не може бути — він з нею не бачився. Кілька разів шморгнув носом, потім чхнув. За вікном ранок. Болить праве ікло. Роджер розплутав довгу волосину, всю в блискітках слини, зубному нальоті, ранкових відкладеннях, які бувають у тих, хто дихає ротом, і витріщився. Як вона сюди потрапила? Лячно, ляля. Нормальний такий шмат je ne sais quoi de sinister[170]. Схотів відлити. Почовгав до вбиральні, посіріла казенна фланель мляво заткана за поясок піжами, і тут до нього дійшло: а якщо це якась рожево-лілова казка на межі століть про помсту привида, а ця ось волосинка є Першим Кроком… Ох, параноя? Знали б ви, які він перебирав комбінації, коли справляв туалетні потреби серед кульгавих, пердячих, бритвошкрябучих, різкокашлючих, зачханих мешканців Відділу Псі. Тільки потім він узагалі подумав про Джесіку — про її безпеку. Турботливий Роджер. А якби вона померла серед ночі, ну, там, вибух на артскладах… а ця волосинка — єдине «прощавай», яке її примарне кохання зуміло переслати на цей бік йому, єдиному, хто для неї щось таки значив… Ось тобі і павук-статистик: на очі насправді навернулися сльози, аж тут Наступна Думка — ох. Ой-ой. Закрути кран, Баран, і трохи покумекай. Він стояв, згорбившись над раковиною вмивальника, заціпенілий, поставивши на паузу тривогу за Джесіку, і йому кортіло озирнутися через плече чи бодай глянути у старе дзеркало, розумієте, подивитися, що вони там задумали, але завмер, побоявся так ризикувати… ну ж бо… у його мозку проросло надзвичайне припущення, ось як. А що, як усі вони, ті потвори з Відділу Псі, потайки змовилися супроти нього? Нормально? Так: припустімо, вони насправді можуть зазирнути в його мозок! Та-а понад те, а раптом це гіпноз? Га? Господи, тоді безліч інших окультних викрутасів: астральні проекції, контроль за мозком (але тут нічого окультного), таємні закляття на імпотенцію, чиряки, божевілля, йоооохох — зілля! (нарешті випростовується і внутрішнім поглядом проникає назад до свого кабінету, дивиться — дуже боязко — на кавову гидоту, о Господи…), психічна-єдність-з-Агентством-Контролю така, що Роджер був ним, а він Роджером, так так багато ідей роїться в його голові, і жодної приємної — особливо в цій вбиральні для персоналу, де пика Ґевіна Трефойла сьогодні вранці яскраво-пурпурова, зовсім як квіточка конюшини на вітрі, Роналд Черрікок відхаркує в раковину мармурово-дрібно-зернисту бурштинову мокроту — що це таке, хто всі ці люди? Потвори! Потвввоооориии! Оточили! Вони днями й ночами, всю війну прослуховують його мізки, телепати, чорнокнижники, сатанинські агенти всіх різновидів підключаються до всього — навіть коли вони з Джесікою в ліжку трахаються…
Спробуй це притлумити, старий, ні, панікуй, якщо не можеш інакше, але не тепер, не тут… Слабенькі лампочки вмивальні перетворюють скупчення тисяч плям од мила й води на дзеркалах на сплетіння перистих хмаринок, шкур і диму, коли він хитає перед люстром головою, цитринові й бежеві, тут хмара нафтового чаду, а тут брунатні сутінки, дуже химерно наляпано, така текстура…
Чудовий ранок, Друга світова. Все, що йому вдається втримати на поверхні свідомості, це слова Я хочу перевестися, вони ніби якось немузично мугикають дзеркалу, так точно сер рапорт подам негайно. Попрошуся добровольцем до Німеччини, от що я зроблю, Дам-де-дам, де-дам. Саме так, допіру в середу було оголошення на рекламній сторінці «Нацистів у новинах», втулили між Мерсисайдським відділенням лейбористської партії, яке шукає собі агента з реклами, та лондонським рекламним агентством, де є, за їхніми словами, вакансії одразу після демобілізації. А це оголошення посередині розмістила якась служба майбутньої G-5[171], що шукає кількох спеців з «перевиховання». Життєво, життєво необхідно. Розтлумачити Німецькому Звірові про Велику хартію вольностей, спортивний дух, ну, щось таке, правильно? Випатрати механізм баварського годинника з невротичною зозулею в селі, куди ночами з лісів сходяться ельфи-перевертні й підсовують під вікна й двері листівки підривного характеру… — Будь-що! — Роджер навпомацки пробирається до свого вузенького помешкання. — Та будь-що ліпше за це…
Ось як притисло. Він знав, що в божевільній Німеччині, з Ворогом, буде комфортніше, ніж тут, у Відділі Псі. А ця пора року все тільки погіршує. Різдво. Ой-ой-ойґґґґггг, він хапається за живіт. Тільки з Джесікою почувався якось по-людському, ну бодай стерпно. Джесіка…
Тут його й накрило, на півхвилини, поки позіхав і тремтів у довгій білизні, його, м’якенького, майже невидимого у світлі грудневого світанку, поміж гострих країв книжок, пачок і цигаркового паперу для копій, графіків і карт (головна з них із червоними віспинами на чистій білій шкірі леді Лондон спостерігає за всіма… стривай… шкірна хвороба… невже вона носить у собі смертельну заразу? чи визначені точки ударів заздалегідь, а політ ракети відбувається з фатального нариву, що дрімає в самому місті?.. проте йому цього не осягнути, як і не зрозуміти Пойнтсменової одержимості інверсією звукового подразника, і будь ласка, благаю, припиніть хоч на мить про це теревенити…), отаке найшло, і він не знав, поки не минулося, наскільки ясно він бачив оту чесну половину свого життя, якою тепер була Джесіка, наскільки фанатично його мати, Війна, має засуджувати її вроду, її нахабну байдужість до тих закладів смерті, в які він сам допіру ще вірив, — її непохитну надію (хоча вона й терпіти не могла будувати плани), її вигнання з дитинства (хоча
