Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Той час, який Роджер і Джесіка провели разом, усе одно в підсумку становитиме години, а сказаного вголос не більше, ніж в одному середньому за обсягом меморандумі ВГСЕС. І вперше за роки його кар’єри статистика не може нічого витиснути із даних.
Разом вони — довга поверхня шкіри, струминки поту, настільки близько, наскільки можуть притиснутися одне до одного м’язами й кістками, майже без слів, за винятком її імені або його.
Окремо — легковажні кіношні балачки, сценарії, які вони вигадують, аби ставити собі самотніми ночами, коли «бофори» стукають у її небеса, а його вітер шепоче в кружалах колючого дроту вздовж берега. Готель «Мейфер».
— Ми, либонь, і справді реактивні, на якихось пів години спізнилися.
— Угу, — на них скоса поглядають «Пташки» і дівчата із Служби Побуту, ошатні молоді вдови, — а ти, либонь, часу не гаяв.
— Часу вистачить на кілька побачень, — одказує він, уважно глянувши на годинник, який за модою Другої світової носить на внутрішньому боці зап’ястка, — а тепер, я б сказав, і для однієї-двох підтверджених вагітностей, якщо вже не…
— Ах, — жваво стрибає вона (проте вгору, не на нього), — це нагадує мені про…
— Йеееееххх! — Роджер сахається до вазона з якоюсь зеленню під пружні саксофони «Роланда Пічі та його Оркестру», що саме грають «Ось, я сказав це знову», і зіщулюється. — Ну чим ти думаєш, га? Якщо тут взагалі можна сказати «думаєш».
Вони всіх збивають з пантелику. На перший погляд такі невинні, одразу хочеться взяти їх під захист, всі утримуються від балачок про смерть, справи, дворушництво, коли Роджер і Джесіка поруч. Самі лиш дефіцит, пісеньки і бойфренди, фільми та блузки…
Коли її волосся зібране за вухами, а округле підборіддя повертається у профіль, має вигляд дівчинки років дев’яти-десяти, самісінька біля вікна, мружиться від сонця, повертає голову на легкому покривалі, накочуються сльози, дитяче личко червоніє і кривиться, зараз заплаче уу, уу…
Одної ночі, у темному холодноковдровому прихистку їхнього ліжка, він, сам раз-по-раз поринаючи в сон, язиком приспав Джесіку. Відчувши, як його перші теплі зітхання торкаються її великих губ, вона затремтіла і скрикнула, мов кішка. Дві-три ноти, злившись докупи, хрипкі, примарні, відлетіли зі сніжинками із навколишнього присмерку. Ззовні дерева просівали вітер, невидимі вантажівки безугавно мчали вулицями й шляхами, за будинками, через канали чи річку, за нехитрим парком. Ох, і собаки з кішками заходилися ганяти одне одного по м’якому сніжку…
— … картинки, ну, сцени весь час миготять перед очима, Роджере. Самі по собі, тобто я їх не витворюю… — Під розслабленим тьмяним мерехтінням стелі пролітає їх яскравий рій. Він і вона лежать і важко дихають. М’який прутень слинить йому стегно, що внизу, ближче до Джесіки. Нічна кімната тяжко зітхає, таки-так, Тяжко і Зітхає, старомодна кумедна кімната, ох, та що з мене візьмеш, горбатого могила виправить, кокетує собі крізь раму дзеркала в чомусь смугасто-зеленому, в панталонах із шлярками — але ж от у чому дивина, сьогодні кімнати здебільшого, знаєте, гудуть, а крім того, відомо, що «дихають», аякже, так, і навіть зважено очікують, і це, мабуть, доволі зловісна традиція, високі стрункі створіння, густий аромат парфумів і накидки в палатах, обложених опівніччю, пронизаних гвинтовими сходами, альтанки з блакитних пелюсток, середовище, де ніхто, хоч як його провокуєш чи діймаєш, юна моя і люба леді, ніколи Тяжко не Зітхає. Так не робиться.
Але тут. Ох, уже ця юна леді. Картата бавовняна тканина. Кошлаті брови, дико розрослися. Червоний оксамит. Якось вони заклалися, і вона зняла блузку, мчали саме трасою поблизу Нижнього Бідінґа.
— О Боже, вона геть розумом стерялася, що ж це таке, за що це мені?
— Ну, ха-ха, — Джесіка, наче стриптизерка, вимахує краваткою від форменої блузки, — а ти казав, що не наважуся. Казав чи ні? Ще й обзивався «гускою-боягузкою», ну, якось так… — І ніякого бюстгальтера, певна річ, вона їх узагалі не носить.
— Слухай, — люто зиркає він, — а ти хоч знаєш, що за це можуть арештувати? Гаразд, не тебе, — раптом спадає йому на думку, — мене заарештують!
— Ти будеш у всьому винен, ля-ля. — Нижні зубки блискають в посмішці пустотливого дівчиська. — Я лишень безневинна овечка, а цей… — граційно викинула вперед руку, світло грає на білявих волосинках передпліччя, маленькі груди вільно підстрибують, — цей розпусний Роджер! Ось цей, то страшна тварюка! Змушує мене, розбещує мене…
Тим часом величезна вантажівка, такої Роджер ще й не бачив, здригаючись сталлю, підрулює ближче, і тепер уже не тільки водій, а й кілька — ну, здається, якихось моторошних… карликів у дивному оперетковому вбранні, наче який емігрантський уряд із Центральної Європи, якимось дивом напханий у високу кабіну, і всі вирячуються згори, штовхаються, мов поросята біля матки, аби ліпше бачити, очі лізуть на лоба, смагляві, тече слина, вбирають у себе видовище з його зухвало гологрудою Джесікою Свонлейк, а сам він одчайдушно намагається загальмувати й відстати од вантажівки, але ж одразу за Роджером буквально з тією ж швидкістю, що й вантажівка, на хвості сидить, курва, автомобіль військової поліції. Він уже не може скинути швидкість, а щойно почне гнати, отут вони й запідозрять…
— Благаю, Джес, одягнися, будь ласка, м-м-м, я тебе прошу. — Вдає, наче шукає гребінець, а той, як завжди, кудись зник, підозрюваний — сумно відомий ктенофіл[169]…
Водій величезної гуркітливої вантажівки тепер намагається привернути Роджерову увагу, карлики лізуть у вікна, горлають:
— Гей! Гей! — із масним нутряним реготом. Їхній вожак говорить англійською з якимсь плинним, невимовно огидним європейським акцентом. Там, нагорі, й геть розійшлися — підморгують, штовхають один одного ліктями: — Мііістер! Ай, ві! Хвілі-начку, а? — І знов іржуть. У дзеркальце заднього виду Роджер бачить рожеві від доброчинності обличчя англійських поліцейських, червоні погони нахиляються, підстрибують, радяться, раз-по-раз різко зиркають уперед, на пару в «ягуарі», що
