Розбиваю громи - Олександр Павлович Бердник

А потім ти й сама затягувала пісню. В тебе був прегарний голос. Низький м’який альт. Я лежав, притулившись до твоїх грудей, слухав, як у них народжувалася мелодія, випливала в уборі слів у простір, котилася до далеких зірок, бо й виростала з їхнього зерна…

А я дивуюся, жахаюся. Як то можна перелічити всі зорі? Адже багато їх, незліченно! Мабуть, не любить дівчина козака, коли поставила йому таку жорстоку умову!

Куди ж він пішов після того? Що діяв? Може, загинув у поході? І перед смертю бачив мерехтливі зорі, і ще раз з жалем та тугою згадав кохану дівчину…

Так, жаліючи козака, я й засинав. А коли гармонійний шум ранку — приглушені голоси півнів, щебетання горобців, скрип дверей — будив мене, я вже бачив тебе біля печі. То ти кришила буряки на борщ або чистила картоплю. То товкла просо в ступі. То вимішувала тісто в діжі, готуючи для сім’ї пахучий, сонячний хліб.

Я любив дивитися на тебе, коли ти зазирала в піч. Полиски полум’я падали на твоє обличчя, іскрами блищали в синіх очах, робили всю твою постать натхненною, незвичайною. Може, тобі дивно чути такі слова? Може, для тебе вся твоя праця здається непомітною, сірою, втомливою й неважливою? Так, напевне, й природа в невпинному русі, у вічному неспокої творить міріади розмаїтих форм, даючи їм життя та любов. І навіть не знає вона, не відає, яка велична та праця.

Ти дотепер, Мати, стала для мене взірцем вселенської Матері всього сущого.

Я відкидав рядно, вилазив з теплого кубла постелі, сідав біля тебе на стільці. Дивився в палаючу піч. Вогонь пестив мене незримими потоками тепла, тріщав, кидався жаринами. І все працював, працював. Для мене це було звичайним — адже я бачив, як кожного дня з печі ти виймала борщ, пухкі паляниці, пахучу пшоняну кашу, парене молоко з рожевою плівкою. І все те робив огонь. Лише неясно мені було — як він все те вміє робити без рук? І ще я відзначив, що вогонь сміється. І все допитувався в тебе, чи правда, що він радий мені. І ти лагідно відповідала: «Правда, синочку, вогонь радіє діткам. Як будеш слухняний та добрий — то він завжди буде радіти!»

Так ти мені заронила ще в дитинстві думку про полум’яність радості й добра…

Я любив, коли ти витягала хліб з печі. Як ти любовно робила це! Ти розстилала рушники на полу і садила рум’яні буханці на чисте полотно, як найдорожчого гостя. І ми, малеча, бачили таку святу повагу і відчували, що з хлібом зв’язане щось важливе й серйозне. Ми бачили, як батько піднімає з долівки випадково впущений шматок хліба і кладе на стіл.

«Святий хліб», — запам’яталися з тих далеких днів таємничі слова. Від того стало святим, світлим, осяйним і все, що зв’язане з працею над хлібом. І сита весняна рілля, по якій поважно ходять ворони, і ніжно-зелені парості озимини, і радісне колосіння нив, і красування жита в літньому мареві, і шелест достиглої вусатої пшениці, щасливої повним восковим зерном.

А веселий гомін току!

А скирти золотої соломи, з яких так гарно спускатися!

А крислаті брилі, виплетені вмілими руками дідів з соломи нового врожаю!

А бучні бенкети осінні, коли господарі дякували землиці рідній за щедроти великі, за ласку материнську!

А щедрівки зимові — із засіванням, з піснями величальними, з подарунками багатими, з веселощами незабутніми!

Гарно, неповторно, чарівно!

Саме тому так поважно різав батько хлібину на товсті скибки, притуливши її до широких грудей. І їв скибку нового врожаю не з борщем, а окремо, посоливши її зернистою нетовченою сіллю. І я наслідував його. Теж брав паруючу скибку, розставивши пальці, солив і солідно відкушував шматок теплого тіла хліба. Відтоді в мені навіки поселилася глибока шана до праці хлібороба, який тримає на собі світ. І тим почуттям я завдячую тобі, Мати…

Поснідавши, нагодувавши всіх нас, ти брала сапу і йшла в поле. Я біг за тобою. Гасав по кущах, видирав маленьких голопузих пташенят, мати яких жалібно пищала десь на вершині сосни. Я урочисто вибігав на шлях, показував тобі свою здобич — нікчемних, жовторотих, сліпих голопуцьків, що немічно розкривали широкі роти, жадаючи їжі.

А ти — я й досі пам’ятаю — дуже розгнівалась. І сльози виступили на твоїх очах. І ти сказала мені: «Як же тепер їхня матінка житиме? Вона ж помре від туги за дітками! Навіщо ж ти так тяжко покарав її?» — «Невже вона плакатиме?» — дивувався я, смутніючи, що завдав тобі болю. «Аякже. Адже мені буде боляче, коли хтось тебе забере?»

Я мовчки кидався в кущі, відшукував осиротіле гніздо і клав у нього голопуцьків. А потім ще й маскував їх віттям, щоб ніхто інший не помітив. Відтоді, Мати, я почав жаліти все живе — і тварин, і дерева, і трави, і птахів, — все, що рухається, все, що створює для мене, для нас незбагненну, мінливу розмаїтість життя.

Ми приходили на поле. Ти сапала просо. Я дивувався — навіщо одні парості залишати, а інші викидати? Ти пояснила мені, що серед них є потрібні, корисні, а є шкідливі. Одні — лапатенькі, трішечки волохаті — дають просо, а інші смокчуть сили в землі, глушать просо, а добра з них ніякого. Та перша наука агрономічна, Мати, стала і наукою життя. Я не раз зустрічав серед людей і першу й другу породу, про які ти розповідала