Садівник з Очакова - Андрій Юрійович Курков

Валя зосередилася і проковтнула вміст склянки. І відразу пирхнула, закашлялася і засміялася — все одночасно.

— Сподобалось? — Ігор наблизив губи до її носика.

Вона кивнула на знак згоди, ніжно відстороняючи долонею його обличчя. Потім розтулила губи, показуючи шматочок шоколаду в білих зубках. Її очі сміялися.

— Молодець! — вихопилося в Ігора, і він знову схилився над її обличчям, немов хотів відкусити шматочок від шоколаду, затиснутого в її зубах. Їх уста зустрілися, і смак гірко-солодкого шоколаду оповив його язик.

Згори почувся шурхіт, з навислої над ними скелі посипалися шматки сухої глини.

Ігор схопив Валю за руку, відскочив убік, вдивляючись вгору, де було темно, і все, що було між ними і небом, зливалося в свинцеву темряву.

— Там хтось є, — перелякано прошепотіла Валя.

Ігор заперечливо хитнув головою. Знову стало тихо, проте відчуття небезпеки залишилось. Ігор одягнув мокру майку, зверху гімнастерку. Застібнув гудзики. Підперезався, поправив кобуру. Хотів перекласти пачки грошей з сумки в кишені галіфе, але передумав — у кишенях досі було мокро. Натягнув сухі шкарпетки, а потім, сівши на пісок, — чоботи. І підвівся, вже готовий рушати в зворотню путь. Поруч стояла Валька, знову в сукні, знову хустинка на голові. Біла сумочка в руках і білі туфлі-лодочки на ніжках.

Зауваживши, що Ігор одягнувся, вона повела його до стежки. Вони ледве видерлися по слизькій розщелині на скелю. Далі стежка йшла вздовж скелі, у кущі. Раптом Валя вклякла.

— Там хтось стоїть, — прошепотіла.

Ігор визирнув з-за її спини і побачив у вузькому проході між кущами обриси двох постатей.

— Що, суко, з ментами шампанське п’єш? — пролунав нахабний, неприємний голос. — Давай, Санько, перевір їх долю! Випусти перо!

Ігор бачив, як один з них різко змахнув рукою, і в кількох сантиметрах від обличчя просвистів, сяйнувши зловісно-матовим блиском, ніж.

— Я буду стріляти! — крикнув Ігор, і йому стало соромно за страх у своєму голосі.

— І влучиш? Так? — єхидно поцікавилися з темряви.

Ігор витяг з кобури пістолет, глянув на нього. Йому раптом стало не просто страшно, а жахливо страшно. Він уявив собі, як ці двоє почують зараз, що пістолет дає осічку! Що вони тоді з ними зроблять? Ні, треба лякати, не натискаючи на курок! Для цього треба, щоб вони побачили пістолет!

Ігор витягнув руку з пістолетом вперед, обійшов Валю, став перед нею і зробив вигляд, що цілиться.

— Слухай, він пушку витягнув, — долетів до вух Ігора шепіт.

Ледь помітні обриси людей зникли. Двоє, що чатували на них, зробили крок назад.

— Чуєш, Валько! — заговорив знову перший голос. — Я до тебе вночі навідаюсь! Перевірю: ти з ментом спиш чи з рибалкою. Тоді й побалакаємо!

Ігор відчув, що Валю аж затрусило. Озирнувся.

— Ну ти, падло, ще одне слово, і я тебе закопаю! — вихопилось в Ігора із злістю. Він відчув, як страх залишає його.

— Менти так не говорять, — другий голос не підіймався вище шепоту. — Чуєш, Фімо?

— Чую, чую, — грубо сказав перший. — Дай-но я зара своє фартове перо витягну…

Валя обхопила Ігора ззаду руками. Вона тремтіла, і її тремтіння передавалося йому. Він знову відчув страх. Та й ті двоє, як здалося Ігореві, почали наближатися. Здавалось, що він вже бачить їх там, попереду. Тихо, безшумно, з нахиленими головами і плечима, вони ніби готувалися до стрибка.

— Стояти, суки! — загорлав Ігор і побачив, що його крик їх не зупинив.

Знову витягнув руку з пістолетом вперед, нахилив голову. Палець сам натиснув на курок, і вдарив постріл.

Один з двох захрипів і впав на стежку, другий зупинився над ним і завмер. Та за мить стрибнув у кущі, і з тріску, що віддалявся, було зрозуміло, що він дав драла.

Валя сіла навпочіпки і голосно заплакала. Ігор стояв над нею, не знаючи, що тепер робити. Його погляд зупинився на нерухомому тілі, що лежало на стежці.

— Вставай, ходімо, — він торкнувся Валиного плеча. — Ходімо, я проведу тебе додому.

— Вони мене знайдуть, — прошепотіла вона крізь сльози. — Нащо я з тобою пішла? Я ж просила: приходь без форми!

— Заспокойся, не бійся, — Ігор присів поряд з нею навпочіпки, почав гладити по ще мокрому волоссю, по плечах. — Не бійся! Щось придумаємо! Ти знаєш, хто це був?

— Фіма, — видихнула вона. — Фіма Чагін… Він кохання від мене хотів, а я відмовила… Сказала, що чоловіка кохаю… Що ж тепер? Що тепер буде?

— Не бійся! — голос Ігора став упевненішим. — Я обов’язково щось придумаю…

Він привів її додому. Далі хвіртки вона його не пустила. Біля свого будинку вона вже не плакала, тільки очі дивилися перелякано.

Ігор на прощання пригорнув її.

— Я забула тобі щось важливе сказати, — прошепотіла вона на вухо Ігореві.

— Що? — прошепотів він у відповідь.

— Ти вранці за бичків заплатив і забув їх на прилавку. Я тобі потім других дам, якщо чоловік наловить.

Він встиг поцілувати її в щоку швидше, ніж вона м’яко відсторонила його і квапливо увійшла у двір.

21

Залишившись на самоті, Ігор роззирнувся. Незнайома вулиця, нерухоме прохолодне повітря, тиша і темне небо, що починалося відразу за примарними обрисами дерев, дахів, стовпів. Будинок, в який зайшла Валя, ніяк не відреагував на її прихід: дверима не рипнув, світла не запалив.

У чоботях було мокро — вода стікала з мокрих галіфе. Тільки сумка з радянськими сотками була сухою. Несумісність присутності води в чоботях можна було порівняти з несумісністю перебування Ігора тут, у цьому місті, яке стало вже знайомим, в одному з його найдальших, найглухіших закутків. Все, що відбулося в темряві цього вечора, знизило температуру тіла Ігора як мінімум на два градуси. Він стояв, скутий мокрим одягом, скутий відсутністю енергії, скутий почуттям дивного страху, який, немов знущаючись над ним, то видавався цілком реальним, то мало не викликав криву посмішку своєю дитинністю. Ну так, у кількох сантиметрах від його голови пролетів гострий ніж. Він зауважив матовий, страшний, хижий блиск сталі. Але ж насправді, в реальності, він ще не народився! Ніж летів повз його голову осіннім вечором 1957 року! Отже, цей ніж не міг вбити Ігора? Чи міг?!

Ігор долонею провів по гімнастерці і відразу відчув мокрий холод. Ця вода, вона ж із 1957-го? І вона реальна, інакше він був би зараз сухим і почувався набагато комфортніше! Отже, і той ніж був абсолютно реальним!

Ігор підійшов до паркану Валиного будинку, побачив біля сусідських воріт маленьку лавочку.

Підійшов, сів, стягнув чоботи і заходився виливати з них воду. Знову взувся.

Нічого довкола