Кришталевий край - Дмитро Бузько

— Та навіщо їм моє життя? — заперечує Грубер.

— Як навіщо?! Та хоча б на те, щоб ти не працював далі на користь ненависного їм Радянського Союзу. Та й помста за відмову перейти до них на службу. Підстави для них достатні, щоб убити тебе, — доводить Валя. — Лишайся тут, Фріц, — просить Валя. — Тут є софа. Можеш спати. В мене тут є подушка, постіль. Я іноді, як пізно працюю, лишаюся ночувати. А я посиджу перед екраном. Може, він ще щось покаже.

Грубер усе ж не вірить, що можуть його вбити. Однак з Валею він лишитися хоче. Сьогодні він дуже перехвилювався. Нерви зраджують. І йому не хочеться йти додому. Спати йому ще рано, і він посидить з Валею коло екрана.

— Давай глянемо, чи все гаразд навкруги лабораторії. Чи не погрожує їй якась небезпека? — каже Валя, а сама думає: чи не підкрадаються вороги до заводу, щоб проникнути в лабораторію і вбити Грубера?

Грубер відгадує думки Валі. Він посміхається, знаходить у темряві її руку й мовчки стискує її. Звичайно, Валя даремно турбується, але йому приємна ця турбота про нього. Минають хвилини. Екран вартує — стереже лабораторію. Валя натискує кнопки, ніби грає якусь мелодію. Перед очима мур, що огороджує лабораторію та суміжні вулиці. Спокійно. Нікого. Нічого. Тільки вартові походжають.

Вже починає набридати одноманітна картина ночі. Але раптом на одній з вулиць, що йдуть до лабораторії, з'являються три постаті. Вони простують до брами лабораторії. У Валі враз починає скоріше битися серце.

— Чого їм треба в лабораторії так пізно? — каже Валя тривожно.

Грубер дивиться на годинник.

— Зовсім не пізно, — заперечує він. — Саме час, щоб починати нічну роботу, хто працює вночі. Мабуть, це ретельні лаборанти, візьми їх першим планом. Може, впізнаємо.

Валя бере таємничі постаті першим планом. Грубер пізнає одне обличчя.

— Так і є, — каже Грубер, — один з них, Фуксенберг, наш новий фахівець, інженер-хімік з Німеччини. Двох інших не знаю. Ти їх не пізнаєш?

— Ні, — відповідає Валя.

В її голосі вагання й тривога. Фуксенберг, цей рудий німець з обличчям бульдога й голосом курки, їй зовсім не подобається.

— Але ж ми не знаємо всіх наших лаборантів, — спокійно говорить Грубер, — їх так багато»… О!?

Вигук здивування вихоплюється в Грубера від того, що Фуксенберг замість показати вартовому перепустку, хапає його за горло. Супутники Фуксенберга крутять вартовому руки, а один видирає ключі.

— Швидше! Швидше до брами! — гукає Валя в телефон до контори. — Напад на лабораторію. Зв'язали вартового.

— Знаємо! Люди вже побігли! — гуде відповідь у телефон.

На екрані видно, як Фуксенберг, нервуючись, не потрапляє ключем у замок хвіртки. Один з його супутників забиває зв'язаному вартовому в рот ганчір'я, другий електричним ліхтариком світить Фуксенбергові, і враз ліхтарик летить на землю.

Хвіртка одчинилася, з неї — дула рушниць. Фуксенберг поточився. Його супутники намагаються тікати. Марно. Щось блиснуло. Це постріл. Одного забито, другого схопили…

У кришталевому палаці культури відбувалася наукова конференція, присвячена новим методам виробництва незвичайного скла.

В колосальному головному залі зібралося понад п'ять тисяч чоловік — радянські та іноземні делегації. Крісла з різнобарвного кришталю — рожевого, золотавого, яснозеленого та багряного — були розташовані глибоким амфітеатром. Понад верхнім рядом кріселок стіни й стеля залу були зовсім прозорі. Зорі й місяць дивилися з неба крізь них, та їх затьмарювало сяйво велетенських електричних сонць, що висіли на кришталевих рейках, таких прозорих, що, здавалося, ніщо їх не підтримувало.

Кришталеві крісла, ложі, східці, балюстради, кришталеві стіни, підлога, стеля відсвічували, горіли, переливались морем барв та іскор, і здавалося, що саме повітря в залі й поза ним — над ним, навкруги — теж кришталь, різнобарвний, прозорий кришталь. Людські обличчя, й без того свіжі та жваві, здавалися ще свіжішими крізь цей кришталь-повітря. Ще ясніше горіли й без того ясні очі, червоніли й без того червоні вуста.

У президії, за великим кришталевим столом, не вкритим червоним сукном, бо він весь був з рубіну — великого штучного рубіну, що нічим не відрізнявся від справжнього самоцвіту, — розташувалася президія. Серед відомих усьому світу вчених сиділи Валя, Грубер, Васюченко. Обличчя їх радісні і схвильовані. Грубера не впізнати. З колишнього худорлявого, блідого юнака він перетворився на могутнього, як дуб, чоловіка, ставного, повновидого, з сріблом сивини на скронях, що гарно підкреслювала здорову свіжість моложавого обличчя. Тільки ясні, сірі Груберові очі ніби не змінилися. Вони були такі ж мрійні, як і колись. Ні, і в них відчувалася зміна. Не тільки мрійність була в цих очах, — у них світилася гордість за свою справу, за свою нову батьківщину, за свою, тепер уже зовсім рідну Країну Рад.

На трибуні в цю мить промовляв представник медицини, відомий сивобородий професор.

— Товариші! — сказав він. — Нема змоги обчислити, нема сили виміряти ті наслідки в справі оздоровлення людства, що їх дав геніальний винахід. Скло, як тільки його винайшли, відразу стало символом чистоти й здоров'я. Чи ж можна собі уявити посуд більш гігієнічний за скляний? Його рівна блискуча поверхня — фортеця проти нападів бруду й бактерій. Крім того, скло — рідний брат сонцю; рідний брат світлу. Світло й скло — близнята. Де скло, там і світло. А сонце, а світло — лютий ворог усіх хвороб. Сонце, світло — джерело життя й здоров'я.

І не дивно, що тепер, коли чудесне скло буквально заполонило все життя, велетенськими кроками пішло вперед і оздоровлення нашого населення. Гляньте, товариші, на самих себе, — зараз перед вами нема дзеркал, — гляньте на своїх сусідів. Світло — чистота, чистота — здоров'я… Я міг би навести багато таких формул — формул переможного походу скла-кришталю… Ми зупинимося на деяких прикладах. Візьмімо ультрафіолетове проміння. Всі знають його величезну роль у справі обміну речовин людського організму. Ультрафіолетовим промінням лікують різні хвороби. І от увіольове скло-кришталь відразу бере під постійне», так