Викривлений простір - Олександр Костянтинович Тесленко
Але Гіднум був певен за себе. Він знав, що зробить все, аби засвідчити своє біокібернетичне здоров’я.
— Як справи, Гіднуме?
Відчув легкий доторк до плеча. Знав, що то Імела. Але не обернувся, нічого не відповів, бо в цей час змінився тиск у киснепроводі. Легким обертом праворуч блакитного диска збільшив потік газу.
— Як справи? — вона розсміялася. — Чому це ти мов новачок?
— Це ти, Імело?
— А то не признав.
— Що тобі потрібно?
— Нічого.
Він поволі обернувся, але не глянув їй у вічі. Боявся, що вона зрозуміє його страхітливе бажання. І запитав:
— Щось трапилось?
Вона тільки голосно розсміялася.
Імела прийшла до Центру проблем довголіття водночас із Гіднумом. Вона працювала секретаркою Тихона Раста. Вже давно могла іти в готельний комплекс «Біокібероза», відпрацювавши належні години. Невідомо, коли її керівник, Тихін Раст, звільниться після операції, та й певно ж, він не захоче, вийшовши втомленим, займатись паперами і програмами експериментальних досліджень. Але в Імели зникло бажання йти спочивати. Вона тихо підкралась до Гіднума, котрий залишався для неї в Центрі найближчим, найзрозумілішим біокібером, адже вони були створені майже одночасно. В них було дуже багато спільного.
— Що з тобою, Гіднуме? Я не пізнаю тебе, — вже стурбовано повторила.
Чорнява, з модерною короткою — під кірлі — зачіскою, вона намагалася збагнути його стан.
— Я тебе не бачила таким ніколи. Хіба що першого дня…
— Кожен день є першим, — занадто серйозно зауважив Гіднум.
— Ти говориш багатозначно, як люди, — знову розсміялась Імела.
— А чому б ні? Сьогодні я відчуваю себе людиною.
— Справді? — Імела злякано відсахнулася. — Тож старий Арміляр казав правду?
— Що казав старий Арміляр? — перепитав Гіднум.
— Що в житті кожного біокібера надходить хвилина, коли він відчуває себе людиною, відчуває потребу діяти за власною програмою.
— Так, Імело.
— Гіднуме, — прошепотіла ласкаво і утаємничено. — Гіднуме… — повторила і замовкла, не знаходячи слів. — Як я заздрю тобі!
— Дурна. — Він майже крикнув. — Я можу вийти з ладу.
— Розкажи мечі все.
Кібер помітив незначне падіння тиску в системі молібденового обміну і мусив вирішувати, тримаючи руку на рожевій клавіші, скільки треба ввести ленкіну, аби підняти його до належного рівня.
— Я ненавиджу себе в цю хвилину, я відчуваю…
І замовк, ніби зляканий власними словами, готовий розказати все, чого Імела ще не збагнула сама.
Але по довгій паузі промовив холодно:
— Я хочу побути на самоті.
— Я заважаю тобі?
— Так.
— Чому, Гіднуме? Тому, що ти відчуваєш себе людиною?
— Імело, а ти сама нічого зараз не відчуваєш?
— Нічого.
— Але ж ти також мусиш відчувати…
— Що?
— Не знаю. Добре, побудь зі мною… Ти мусиш зрозуміти сама, коли вже хочеш все знати.
Імела підійшла до товстого скла перегородки маніпуляційної. Вона завмерла, мов закам’яніла, як це можуть робити лише кібери. В ту мить Імела була віддана єдиній думці — збагнути основне. Оте, що хвилює зараз Гіднума. Вона перетворилась на маленьку, напружену, красиву машинку з короткою зачіскою під кірлі.
— Хтось із них… За перегородкою… вчинив зло. Я відчуваю: у мене закипає бажання щось негайно змінити, бодай попередити. Ти вже не заздриш мені?
Вчасно помітив: клюнула довгим носом стрілка оксиметра, і відразу збільшив оберти одного з насосів.
— Вже не заздрю, — прошепотіла. — Мені страшно. Хто цей чоловік?
— Вчений-біолог Майкл Арм.
— Гіднуме, я так боюсь, що він не прокинеться.
— Ти думаєш про коефіцієнт дельта Ір?
Зелений зайчик на екрані центрального монітора неждано почав вимальовувати хвилясту лінію. Гіднум простягнув правицю до блискучого важеля іонометра і натиснув на нього. За якусь мить зайчик стрепенувся, припинив химерні зигзаги. Гіднум полегшено зітхнув.
— Так, я думаю про коефіцієнт дельта Ір. Пробач мені, Гіднуме…
Безумовно, багато важить, що ти робиш. І — як. Але існує ще й залежність від коефіцієнта дельта Ір, як називають той фактор між собою біокібери. Люди з цього приводу кажуть, що в справу треба вкладати душу. Можна все зробити за звичними схемами, без душі, отже — заподіяти зло.
— І… не залишай мене, Імело. Тепер ти знаєш усе…
— Хочеш, щоб ми разом…
— Що?
— Щоб обоє були причетні?
— Ні, - заперечив Гіднум. — Але я не хочу… — І замовк, перемикаючи потрібні тумблери. — … Вже не хочу залишатися на самоті.
— Операція закінчується, — мовила Імела.
— Так.
Ніколіан Бер поважно, як і належало великому вченому, відійшов від операційного столу, зірвав з обличчя зелену маску, його тонкі вуста щось промовили, але так тихо, що жоден звук не пройшов крізь перегородку. Тихін Раст витер спітніле чоло. І всі відійшли від нього, від того чоловіка, захованого за зеленими прістами. Всі дивилися на біокібера Гіднума, ніби запитували поглядами — ну, як? Вони знали: він зробив усе, що міг, але запитували.
Гіднум стояв
