Сповідь - Валерій Олександрович Шевчук

воску, приліпив біля себе свічку і, схиливши голову, безвільно сидів, не маючи сили й пальцем поворушити. Ні, він, здається, не дочекається світання і не зможе повернутись у свій дім, він уже ніколи не ляже в своє ложе і не зможе, заплющившись, забути про все. Йому взагалі стало дивно, що в його житті ще щось буде. Мовчав і прибулець, а він ніби забув про нього. Слухав тільки ніч і хробачків, які тихо сточували і без того трухляву споруду. Здається, він чогось чекав. Можливо, нового рипу дверей і Мари, яка вдруге стане в прочілі й поманить його пальцем. Незрозуміла тривога почала просипатися в ньому: здається, йому таки треба дати прибульцеві розгрішення, бо це може стати розгрішенням і йому.

– Усе сказав мені, сину? - спитав він, повертаючись у той бік, де сидів прибулець.

Але той йому не відповів, панотець почув, як легенько посопує він носом - спав. Тоді ковтнув на повні груди якогось етерного дурману, біль чи жаль сколихнув його, адже зрозумів: ніхто і ніколи не звільняється до кінця од своїх проклять. Зціпив кулаки і хотів крикнути, бо йому здалося, що западає у прірву.

Побачив перед собою затуманений простір, це була знайома галявина в лісі, а може, таки розчинилися вдруге двері в церкві, а може, з'явилася Мара? Бачив навколо себе образи, але це були не святі, а земні люди. У двері вже повалили чорні собаки й коти, побігли чорні ворони й козли з вівцями, нарешті з'явився й він, Чорний Чоловік, тримаючи в руках замашного канчука. Панотець зіщулився, відчуваючи, як у нього терпне тіло.

– Покинь мене хоч би в цю урочу хвилину, - попросив панотець. - Дай мені спокійно вмерти.

Тоді чорна тварюка спинилася. Стояла, ніби в дерево поперетворювалася: коти зі здутими хвостами, собаки із вишкіреними зубами, ворони зі зведеними крильми і вівці та козли з дурними, виряченими очима. Він зирнув у небо й побачив, як падає, згоряючи, зірка. На нього посипався пісок а чи трухлявий пил сточеного хробаками дерева, і від того важко стало дихати. Чорний Чоловік нерушно стояв над ним, ніби скеля, панотець бачив тільки його велетенський залізний чобіт.

Люди на образах заворушилися і зашепотіли, ніби обговорювали те, що відбувалося: одні панотця жаліли, а інші судили. Вгорі над ними розгорталося безмежне зоряне небо, а зоря в ньому все ще згоряла й не могла згоріти.

Він сидів зовсім білий. Біле волосся спадало йому на плечі, біла борода похитувалася від дихання, білі вуса безживно спускалися долі. Обличчя його освітлювалося промінням зір, було ноно також біле. Він подумав, що все в світі дивно пов'язане і з'єднане і що цю істину давно зрозумів. Отож ні з чого вже не дивувався, а тільки терпляче чекав. Дивився на світ широкими очима, але бачив вогонь зірки, яка згоряла. Не знав уже страху й того чорного почуття, котре його терзало. Забув навіть, що біля нього скелею навис Чорний Чоловік, а все його воїнство позавмирало, також чекаючи, - не було вже йому до них діла.

– Як воно не було, - прошепотів він, - не прожив я свого життя несвідомо, важкий був мій хрест, але я його проніс. Не пізнав я у світі радості, але й не перетворився в нечутливий камінь. Не завжди бачив красу світу, але її остаточно не прокляв, - ось у чому моя надія на спасіння.

Тихе почуття навідало його, і він упізнав: ось воно - каяття. Ніжна печаль, відчуття осені, яка не тільки йде на світ, але й на тебе; відчуття, що ти дерево, і листя твоє падає червоними згустками крові. Подумав, що те листя - це хвилини, які приносили біль. Це хвилини, яких він не хотів би переживати вдруге, але й проклинати їх не хотів: тільки той може пізнати красу, хто її позбувався.

Щохвилини старів. Щохвилини наближалася ближче до нього Мара, яка вже втомилася кликати його і сама до нього рушила. Дивилася на нього - в неї зараз обличчя того нещасного юнака, котрий прийшов на сповідь і перед яким він тяжко завинив.

Йому здалося, що заростає папороттю. Зеленими крильми, які сухо шарудять. Сидів, тримаючи на спині прицвяховане до спини небо, і шепотів останні слова:

– Зелений молодий світе, прийди до мене хоч на хвилину. Хай старий я і немічний, але і старі марять тобою. Горе тому, хто не благословить краси твоєї - тоді живе він, як камінь, на собі я це зрозумів. У мене вже немає завтрашнього дня, я рушаю в довічну дорогу, але тебе не проклинаю, бо в тобі не вмирає паросток любові. Ти - в очах моїх, зелений молодий світе, хоч ніколи я вже не вийду на твої веселі стежки.

Він з натугою звів голову, над ним висіло зоряне небо. З'явився вже там і місяць - боляче пік очі.

– Зелений молодий світе, - шепотів уже ледь чутно панотець, - я відбув свою боротьбу. Багато чому навчився, багато втратив, але одне я тобі скажу: душа у людини є!

Він сидів весь білий і в білій одежі. Навколо купчилися образи з обличчями земних людей, і ті люди мовчки на нього дивилися. Місяць запалав серед неба, холодно й прекрасно, ставши таким яскравим, що спалахнули шибки хат. Самотня свічка махала хвостиком вогню біля самих дощок, тихе світло потекло іскристою рікою, зашуміла папороть, а зірка серед неба тільки тепер загасла. Все завмерло, зачароване, тільки яскрава пучка проміння вирвалася звідкілясь із-під колеса Великого Воза і ковзнула тонкою пучкою по землі.

Прибулець

Прибулець прокинувся. Він побачив вогник свічки, що вже догоряв, і схилене біля нього біле тіло панотця. Скочив на рівні, бо раптом злякався.

– Гей, отче, - сказав, - ви спите?

Панотець не відповів, і він кількома кроками наблизився до нього. Торкнув за плече, і панотець упав на підлогу, гримнувшись об дошки, як дерев'яний.

– Господи! - кинувся в темінь прибулець. - Господи, він не дав мені розгрішення.

Перше,