Заради майбутнього - Максим Іванович Кідрук
— Отож, — правив далі Костя, — після звістки про смерть Майї кількасот «марсіан» Еберсвальде зібралося в головній залі, де Еландон виголосив промову. Малий курваль згадав усе: завезені із Землі інфекції, азартні ігри й алкоголь, кожну побутову сутичку між «марсіанами» й землянами, особливо ту, трирічної давнини, що закінчилась убивством «марсіанина», а ще, звісно, жорсткий контроль народжуваності з боку…
— Але це не чиясь примха! — обірвав його я. — Контроль зумовлений обмеженістю ресурсів. Вони не на курорті! За нинішніх умов понад дві з половиною тисячі осіб Марс не прогодує.
Шпрот розвів руками:
— Кому ти це розказуєш? Коротше, після промови «марсіани» оскаженіли, а Еландон оголосив, що скасовує Конституцію Дев’ятнадцяти і що Марс відтепер не підкорятиметься наказам із Землі. Людей, тобто землян — ти ж знаєш, в Еберсвальде їх менше як півсотні, причому серед них батьки кількох «марсіан» — загнали до теплиці на поверхні, півдня протримали там, після чого Еландон вимкнув систему утилізації CO2, перекрив канали надходження кисню, а замість нього пустив до теплиці метан.
— Метан? — я безпорадно кліпав. Тоді я на коротку мить забув навіть про Христю Радченко.
— Ага, — мотнув головою Шпрот. — Він сам по собі не отруйний, ну, ти ж знаєш, але спроба дихати ним замість кисню нічим хорошим для організму не закінчиться. Ти, як лікар, мусиш це добре ро…
— Знаю, знаю. Але… на хріна?
Шпрот смикнув плечима.
— Одинадцять мільярдів людей питають зараз те саме.
Я наморщив лоба, рахуючи, скільки зараз Еландону. Дев’ятнадцять. Іще шмаркач, та основне в іншому. Решта — ті, хто пішов за ним, хто послухав його та власноруч блокував повітрогони або ж просто мовчазно спостерігав, як помирають півсотні землян, — іще молодші. Декому, напевно, не виповнилося й дванадцяти.
— Вони ж іще діти…
— Ну, — м’яко заперечив Бонка, — шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять… Вони вже не діти, Захаре.
— Однаково не розумію: навіщо? Вони ж як ми, вони теж люди!
— Що за маячня? — звів брови Шпрот. — Вони відрізняються від нас, як ми відрізняємося від англійців чи американців.
— Чим?
— Не сміши мене.
— Ні, серйозно, — напосів я. — Чим ми відрізняємося від англійців?
— Ну хоча б тим, що я досі остерігаюся ходити вулицями, тримаючи Бонку за руку. — Він ледь нахилив голову й зухвало подивився на мене, цілковито певен слушності своїх слів. — Не подумай, я не скаржуся. У Польщі й Угорщині відьом підсмажували на вогнищах упродовж 200 років після того, як їх облишили підсмажувати в Голландії чи Англії. Думаю, через сто п’ятдесят років в Україні також припинять косо дивитися на геїв. — Шпрот ковтнув пива, Бонка підібгав губи і якось наче винувато стенув плечима (так, це правда: у мене всього двоє друзів і обоє — нетрадиційної орієнтації. Тож статистично можна стверджувати, що я товаришую винятково з гомосексуалістами). — Я про те, що ми всі ростемо в конкретних умовах, і різні умови формують різних нас. Розумієш?
Я промовчав, бо частково Шпрот мав рацію — до середини XXI століття українці так і не спромоглися викорчувати гомофобію, антисемітизм і сексизм, — але глибоко в душі однаково з ним не погоджувався. За яких умов зростали ті, кого він називає «марсіанами»? Хто навчив цих дітлахів жорстокості? Що примусило їх задушити газом кількадесят інших колоністів, які відрізнялися від них лише тим, що не народилися на Марсі, а прибули із Землі? Невже ми не здатні перебороти самих себе і всі наші дії зумовлені накопиченими в генах помилками попередніх поколінь?
— І що тепер?
— Дев’ятнадцятеро порушили питання каральної операції, — відповів Шпрот. — Офіційної заяви поки що не пролунало, але подейкують про двісті спецназівців, яких планують відрядити до Марса під час найближчого вікна.
Я вирячився ще більше. Одна зі статей Марсіанської конституції проголошувала Марс «вільним від зброї», тобто забороняла володіти, виробляти чи доправляти на планету будь-які різновиди смертельного озброєння.
— Ти жартуєш! А як же заборона на зброю?
— Анітрохи я не жартую. Рада Дев’ятнадцяти має намір перекинути на Марс дві сотні затятих головорізів.
Бонка гмикнув:
— Не все так просто. Це вони тут, на орбіті Землі, головорізи. Через шість місяців, на підльоті до Марса, вони перетворяться на дві сотні охлялих, змарнілих і геть деморалізованих істот. У моїй групі троє почали блювати, пісятися та проситися назад іще до виходу на орбіту. — Батько Бонки торгував прісною водою з Гонконгом та ОАЕ і дев’ять років тому продав свою компанію «West Agro Group Inc.», тобто Бонка був не з бідних і 2050-го один раз злітав у космос — як турист. — А ми пробули в невагомості нещасних півтори години. Крім того, ти думаєш, «марсіани» за цей час не підготуються?
— Е…
— За півроку можна атомну бомбу склепати. Мізків у них для цього вистачає, повір.
Я затих, пригнічено осмислюючи викладене товаришем.
— Як ти міг про це не чути? — проказав Бонка, відсьорбнувши пива. — Всі тільки й гудуть про Першу марсіанську війну.
— Був зайнятий, — неуважно буркнув я.
За сусіднім столиком хтось оглушливо зареготав, причому сміх більше нагадував гавкіт, і Шпрот, насупившись, обернувся. Я обвів затуманеним поглядом залу — якось не схоже було, що люди аж надто переймалися війною на Марсі, — а потім втупився у стіл. Моя уява, загалом дуже бідна, тепер гарячково працювала. Я міркував про Майю Вудс, про Христину Радченко та про відповідальність за ухвалені рішення, якої так наївно прагнув у дитинстві. Чи ті, хто ухвалював рішення про відправлення десятирічної «марсіанки» на Землю, здогадувалися, чим усе обернеться? Я розумів, що в НАСА дурнів не тримають і, безперечно, якихось заходів для захисту від земних вірусів вони вживали, от тільки цього виявилося недостатньо. Тож чи думав хтось — бодай побіжно, мимохідь — про те,
