Чудесний генератор - Володимир Миколайович Владко

Ганна подивилася на нього здивовано:

— А хіба ж я зараз бачу не на віддалі?..

— Ні, ні, не те. От, ми підемо кудись, узявши з собою цей невеличкий ящичок, — вказав Містер-Пітерс на прилад, що стояв на столі. — А цей, — вказав він на великий апарат, який стояв у кутку лабораторії, — запустимо, виходячи. І тоді ось на цьому екрані ящика, який ми взяли з собою, ми побачимо все, що діятиметься тут, у лабораторії. Андерстенд-ю, розумієте?

Очевидно, розмова про нові апарати остаточно поставила Містера-Пітерса на його звичайні рейки, бо ось він навіть ужив англійського виразу. Проте, Ганні це не допомогло. Вона подивилася на нього широко відкритими очима й відповіла щиросердно:

— Ні, не розумію…

— Так це ж дуже просто. Ну, ось цей великий прилад у куту, що дивиться просто в кімнату своїм об’єктивом, буде пересилати зображення. Ті зображення, що потрапляють до його, так би мовити, ока. А цей прийматиме їх. Проектуватиме на екран. І все. Розумієте тепер, Ганночко?

— Ні, — зідхнула та. — Мені, здається дуже неприємно, що я така нетямка, але… але нічого не розумію…

Обличчя Ганни було таке сумне, що Містер-Пітерс не витримав:

— Не так, не так. То не ви нетямкі, то я. От дурень, не вмію як слід з’ясувати! Щоб його зробити?

Очі його перебігали з одної речі в лабораторії до другої, мов шукаючи допомоги. Нарешті, він вирішив.

— Слухайте, Ганночко, ми підемо кудись, узявши з собою цей телевізор.

— Як?

— Телевізор, прилад приймати зображення. Дивитимемося, як він буде показувати нам. А тим часом я все вам з’ясую. Воно на практиці краще вийде… Зараз, зараз!

Містер-Пітерс увімкнув генератор, повернув якісь ручки на приладі, що стояв у кутку. Ганна з цікавістю стежила за його рухами. Великі лампи на приладі засяяли рівним жовтогарячим світлом. В одній з вигадливих скляних грушок щось переливалося — немов розріджене голубе полум’я. Воно грало, воно плескалося в скляні тонкі стінки, обмиваючи їх зсередини. Це скидалося на красиві фокуси. Тим часом Містер-Пітерс регулював прилад, повертаючи його ручки, реостати, котушки:

— Зараз, зараз, — мурмотів він, — одну хвилинку…

Полум’я в грушці буяло. Воно плескалося вгору, воно повільно змінювало свій колір на світліший, воно ставало майже білим з ледве помітним блакитнуватим відтінком. Нарешті, полум’я заспокоїлося. Воно викинуло вбік тоненький вогняний язичок, що, вібруючи, застигнув на широкому боці грушки. Він то стояв спокійно, то блискавично пробігав по склу, малюючи на ньому складний, тонкий і красивий візерунок.

Містер-Пітерс повернувся до Ганни:

— Готово! Пішли.

Він узяв другий прилад, і вони вийшли з лабораторії. Вже в коридорі Ганна спинилася й спитала непевно:

— А двері ви не замикатимете? Адже хтось може увійти й завадити?..

— Так це ж мені й потрібно, щоб хтось увійшов. Ми з вами все побачимо — і хто увійде, і що він робитиме в лабораторії, — весело відповів Містер-Пітерс. — Проте, куди б нам піти?.. Щоб недалеко і ніхто не заважав?.. А, підемо до клубу. Там зараз нікого немає. Правда?

— Правда, — погодилася Ганна.

Проте, дійти до клубу без перепон їм не пощастило. Біля самих дверей клубу їх зустрів грізний Данило Якович. Кашкет його був глибоко насунутий, обличчя підкреслено суворе. З ним був Олесь, — похмурий і втомлений, Данило Якович щось говорив Олесеві, але, побачивши Містера-Пітерса, звернувся до нього:

— Ага, і ти, голубе мій, тут. Так от, слухайте разом мої висновки.

А що Містер-Пітерс на нього здивовано подивився — які, мовляв, висновки? — то Данило Якович додав:

— Ви, друзі мої, надто запальні. Вам обов’язково як дослід, так у широкому масштабі. Як просвітлювати, так усе підряд. Нема того, щоб усе як слід випробувати, а отак — нашвидку. Досить! Он, корови досить спробували вашу систему, досі ніяк не заспокоюються, ллють молоко, як очманілі. Ми обговорили все це. І вирішили остаточно; ніяких експериментів без мого дозволу на кожен раз. Я так без худоби залишуся, ось що. Зрозуміло?

Олесь винувато опустив голову. Сперечатися не можна було. Це відчув і Містер-Пітерс: дійсно, захопилися… Він чесно відповів:

— Зрозуміло. Так і буде, Данило Якович. Тільки…

— Що?

— Тільки згодом ви побачите, що все буде, як слід…

— Та цього я й без тебе певен. Ач, Америку відкрив. Ні, ти мені зроби все як слід — і без усяких там непорозумінь, помилок, чи як там ти, Олесь, казав?.. Без непередбачених наслідків? Так, так. Ну, йдіть. А це що? — звернув він увагу на телевізор.

— Так, прилад один — неохоче відповів Містер-Пітерс.

— Просвічувати щось? — підозріло спитав Данило Якоиич.

Брови його загрозливо зсунулися.

— Ні, ні, — заспокоїв його Містер-Пітерс, — це для зв’язку.

— Ну, тож-то, дивись мені. А Іванові Петровичу я сьогодні ж таки листа напишу про все, — погрозив Данило Якович.

Проте, Містер-Пітерс вже ніби не чув нічого: він поспішав до клубу, обережно несучи телевізор.

Зрештою, Андрій Антонович погодився. Він довго слухав свого розмовника — старого Потапича, сторожа радгоспу. Того самого Потапича, що вже не один раз із заздрістю поглядав на чудове волосся Андрія Антоновича, не один раз уважно слухав авторитетні пояснення власника кучерявої шевелюри з цього приводу — і не один раз гірко похитував головою, не розуміючи нічого. Про що саме просив Потапич Андрія Антоновича, — ми не знаємо. Відомо лише, що Андрій Антонович відмовлявся уже не раз і не два. Проте, Потапич наполегливо продовжував прохати. Відбулася така розмова:

— Попроси піди