Чудесний генератор - Володимир Миколайович Владко
— Іди, іди… там тобі Тетяна Гаврилівна сметанки приготувала, — почув іще Рома останній укол від Олеся.
Але на це він не вважав за потрібне відповідати.
Між іншим, зовсім не слід думати, що такий обмін привітними фразами означав сварку або щось подібне до неї. Аж ніяк. Це був просто товариський обмін жартами, свого роду весела розмовна гімнастика. І все. І Олесь, і Рома розлучилися так, як і були, — найкращими приятелями.
Якби на місці когось з них був Містер-Пітерс, — справа могла б повернутися інакше. Бо запальний електротехнік, він же й бригадир нашої бригади, — частенько забував межі жартів і вибухав, як вулкан. Проте, Містера-Пітерса тут не було. Він сидів у лабораторії і старанно збирав, монтував якийсь складний прилад. Новий генератор? — думає вже читач. Ні, ні: досить і одного. Ще ніхто, ні ми з вами, ні ціла бригада молодих дослідників, ні директор Данило Якович, ні навіть сам старий мудрий Андрій Антонович — не знають всіх властивостей цього генератора. Отже, це не новий генератор, а щось інше.
Великий новий апарат стояв у кутку лабораторії — якраз там, де світлою плямою помітні були сліди штукатуреного отвору, зробленого гігантськими пацюками. Апарат стояв на осібній тринозі. З нього на кімнату дивилося широке скляне око, немов це був складний фотографувальний прилад. Але не було тут ні затвору, ні чогось іншого, що характеризувало б цей прилад, як фотоапарат. Навпаки, великі електронні лампи, якісь мідні дуги, ручки, дивної форми скляні балони, що нагадували вигадливі грушки, — все це свідчило, що новий апарат, безумовно, мав певні стосунки з радіотехнікою.
Видимо, цей складний апарат був уже зовсім готовий. З’єднаний товстими шнурами з генератором, сполучений мідними дротами з газотронним випростувачем, — він не притягав уваги Містера-Пітерса, що навіть не поглядав у його бік. Бригадир схилився над столом, де стояло щось інше. Містер-Пітерс уже закінчив основне монтування і тепер з вимірчими приладами в руках перевіряв востаннє всі з’єднання між окремими деталями апарата. Зважаючи на його радісне обличчя, почувши його тихе мурмотіння, побачивши в’юнкі кільця диму, які він випускав в повітря після кожної задовільної спроби, — можна було вирішити, що бригадир уже довів справу до переможного кінця.
Так воно й було справді. Кілька днів напруженої праці дали свої наслідки. Власне — хіба можна говорити про якісь «кілька днів»?.. Далеко не так. Ідею цих апаратів Містер-Пітерс носив у своєму серці вже досить давно. Але щоб здійснити цю ідею, йому бракувало того генератора, що тепер став уже знайомою й випробуваною — правда, зовсім не до кінця — машиною. Тільки чудесний генератор дозволив здійснитися давнім сміливим мріям. Проте, що ж то були за апарати?
Містер-Пітерс підвівся. З насолодою він випростав стомлену спину, потягнувся. Поклав на стіл недокурену цигарку: з неї ще підіймалася вгору синя тоненька цівка пахучого диму. Містер-Пітерс поглянув на годинника: було вже чверть на четверту. Він подивився у вікно, перевів погляд на двері, незадоволено стиснув губи. Здавалося, він на когось чекав. На кого?
Не будемо нескромними, забудемо на хвилину розмову, що точилася між Олесем та чорноокою Ганною. Зробимо вигляд, ніби ми нічого не знаємо. Тим більше, що ось Містер-Пітерс, цей натхненний винахідник і конструктор, творець чудесного генератора й нових невідомих ще апаратів, — цей гордовитий Містер-Пітерс уже сів біля стола в позі людини, якій щось дуже неприємно. Очі його сповнилися сумом, пальці нервово крутили якийсь гвинтик, забута цигарка додимлювала на столі. Що поробиш — навіть великі, геніальні люди підвладні загальнолюдським почуттям. І ми певні — коли коханка залізного Цезаря запізнювалася, затримуючись десь, і з’являлася на чверть години пізніше призначеного строку, великий Цезар, гроза людства, так само сидів біля вікна із сумним виразом очей і рахував довгі, тягучі хвилини. А якщо він не дивився при цьому на стрілки годинника, то це, може, тому, що за його часів ще не було годинників із стрілками. У Містера-Пітерса годинник був; отже, він використовував його за стандартною програмою поведінки закоханого чоловіка — дивився на циферблат і дивувався, як повільно плазує ним стрілка…
Як і слід бути в таких випадках, двері до лабораторії відчинилися саме тоді, коли Містер-Пітерс найменш чекав, вирішивши вже, що вона не прийде. Але «вона» прийшла. Вона вбігла до лабораторії, задихана; вона розчервонілася, вона дивилася на нього з винуватим виглядом. Містер-Пітерс мав усі підстави сердитися; він міг зустрінути її суворим поглядом, докором. Проте… чомусь він неспроможний був зробити таке. Він просто рвучко підвівся; на обличчі його сяяла радісна усмішка. Він мурмотів:
— Ну… от… от я хочу вам показати… оце…
— Мало не запізнилася, — не зовсім послідовно відповіла йому Ганна, — поспішала, поспішала…
— Та ні, зовсім не запізнилися, ні, — здав свої останні позиції Містер-Пітерс. — Я ось щойно закінчив роботу. Тільки встиг закурити — і ви вже тут.
Дивно, між іншим, точиться розмова між двома людьми, яким багато чого треба сказати одне одному!.. От — зустрілися, зрештою, кожне готувалося, обмірковувало, зважувало: отак треба буде сказати, і отак, розповісти про те й те, спитати про це й це. І стоять один проти одного, з розгубленими думками, говорячи зовсім не про те, а про якісь друго— й третьорядні речі. І, сказавши кілька слів, знов змовкають, шукаючи — про що б оце ще поговорити.
А всі можливі теми розмови забуті, а згадати про них нема кому, а розмова шкутильгає, спиняючись щохвилини… Бо — про що говорити, коли проти тебе сяють ласкаві очі, тобі посміхається чарівне обличчя, тобі квітнуть червоні пелюстки губ?..
І хто зна, скільки б ще тягнулася оця дивна й захоплююча розмова, якби випадково Ганна не звернула уваги на апарати, що стояли на столі:
— А це що? — спитала вона.
Містер-Пітерс відчув твердий ґрунт під ногами.
— Це — моя нова конструкція. Це, Ганночко, надзвичайна річ. Я певен, що ви такого ще не бачили.
Ганна усміхнулася:
— Знов щось просвічувати?.. Знайте, Данило Якович лається. Все про молоко.
— Та