Одні - Андрій Гарасим

його нагодує, в гойдалку покладе, тут я йому щось про нашу козацьку славу почну розповідати, пісню нашу мелодійну заспіваю. А він малий був, говорити ще не вмів, все по-дитячому лопотів. Ну, я думаю, хай собі поки лопоче, все рівно ж колись говорити навчиться. Аж ось мій кум мені одного разу і каже: «А ти знаєш, здається мені, що твій синок по-бусурменському лопоче». Не повірив я йому, та все ж почав і собі до його лопотіння прислухатися. І точно, став і я у його мові вчувати то покрики дикі воїв бусурменських, то плач їхніх жінок затятих. Але ж звідки хлопчик міг навчитися бусурменської мови: з аулу його забрали геть малого — де йому було щось пам’ятати? Що ж до племені його, то ми його, як бур’ян, все під корінь витнули — нікого не залишилося. Отже, і мови тої вже не було, як і всього його народу. А він по-бусурменськи лопотів! Серце просто кров’ю обливалося: дуже на мого сина був схожий, прив’язався я до нього, а виростав він бусурманом. Чортівня якась та й годі! Одного разу прокинувся я вночі і бачу: над ліжком мого сина схилилася якась постать у білому та щось йому по-бусурменськи наспівує. Я за шаблю та до неї, а вона просто у вікно вилетіла — привид та й годі.

— Може це була душа матері-бусурманки вашого приймака, — висловив свій здогад зачарований цією розповіддю Лесь.

— Слухай далі. Вже наступної ночі я звичайно не спав, все вичікував, коли ж та мара знову з’явиться, та побачив її знову лише на третю ніч. Прилинула вона через відчинене вікно, так само схилилася над моїм Іванком та давай йому знову щось по-бусурменськи наспівувати. Я мав змогу її більш краще роздивитися, і щось у ній мені видалося знайомим. На цей раз я зробив розумніше — нечутно зайшов зі сторони вікна, аби не дати їй змоги втекти, і лише тоді голосно сказав: «Облиш, бусурманко (бо я теж думав, що це привид знищеної нами бусурманки), цього хлопчика, бо він мій син!» Вона повернулася до мене, і я побачив обличчя тої, котра научала хлопчика бусурменської мови. І скрикнув я, тому що переді мною була… моя померла дружина! Стояв і нічого не розумів, і не знав, що сказати. Зате вона сказала. Послухай що. «Іване, Іване, — проказала вона мені журно, — що накоїв ти! Прийшов на чужу землю, де ніколи й корінця не мав, винищив під корінь чужий рід, а хто за все це відповідати буде — ти не думав? Чому ти не зупинився, коли ще в дорозі син помер, коли я вже на цій землі пішла? Невже тобі то не прикмети були? Невже ти не здогадувався? Ні, мабуть, таки не здогадувався… Хотіла я тебе затулити від Божого гніву, загладити якось твою провину, і тому, коли ти взяв на виховання єдиного вцілілого з цього народу хлопчика, почала по ночах приходити до нього і вчити його рідної мови, аби потім на Страшному суді, коли станеш ти перед Божі очі, не було на тобі вини, що ти винищив цілий народ. Та не вийшло. Будеш ти тепер, як Вічний Жид, блукати по всіх усюдах, поки останній земляк твій не повернеться на ясні зорі, на тихі води. Така воля Божа! Прощай, мій Вічний Іване, прощай, мій любий»… Так сказала моя жінка, і з того часу я блукаю по всіх усюдах, виводячи земляків своїх з країв дальніх на рідні тихі води, на ясні зорі, і буде це доти, доки останнього не виведу.

Кубанець трохи помовчав, потім, наче щось згадав, підхопився і кинув Лесеві:

— Вставай! Нам вже час вирушати.

— Куди?

— Побачиш.

І вони пішли. Вилізли з окопу і попрямували прямо через мінне поле, але міни чомусь не вибухали під їхніми ногами. Може, це невидима жінка кубанця обгортала їх своїми руками і не давала смерті вирватися на волю, берегла від неї свого Вічного Івана та Леся.

Лесь з кубанцем ішли стежкою, а навкруги робилося щось неймовірне: вирувало розбурхане море, шуміли джунглі, орди Чінгісхана йшли по рисових полях Китаю, винаходилось перше колесо. Кам’яний вік і бронзовий, сонне десяте і жахливе двадцяте сторіччя — все було тут. Лесь скоріше відчув, чим зрозумів — вони йшли крізь час і бачили переломлені, наче у фантастичній призмі, відблиски різних епох. І Лесь, не стишуючи ходи, все дивився і дивився навколо: на відблиски мечів і мирну працю землеробів та будівничих пірамід, виверження вулканів та розлив Гангу, танок журавлів весняної пори та повільну смерть від індіанської стріли коня конкістадора. Та поступово він почав уважніше вдивлятися: чи не помітить десь своїх земляків, їхнього сліду у часі. І не помічав. Хіба раз (здається, в Стамбулі на ринку) промайнула чубата голова, потім хтось кричав по-українськи з підбитого танка, що палав на фоні палаючого міста — і все.

Тоді він почав сконцентровувати свою увагу не на всій велетенській панорамі історії, а на тій її частині, де мала бути Україна. І нарешті побачив — вічні воли, плуг, згорблена постать людини коло нього, а над нею — весь час, мовби задавшись ціллю ніколи не полишати її сам на сам з Богом їй даними грунтами, покосами, річками, фігура наглядача, завойовника. Загадкові кіммерійці, світлочубі нормани і вузькоокі номади — і так без ліку, без кінця… І жодного разу Лесь не помічав, аби зігнута над плугом постать була одна. І тоді Лесеві стало сумно, і він уже не знаходив нічого цікавого в історії — лише згарища і бойовища, і вирубані ліси, і око помираючого повільною смертю від стріли, помираючого абсолютно ні за що — пасовища в Іспанії такі ж прекрасні, як і в Аргентині — коня конкістадора. Лесь тепер дивився тільки вперед, туди, де мало бути майбутнє, туди, куди мала їх вивести ця стежка крізь час. Там мало бути все не так, там мало бути все краще!

А стежка все вела й вела, і здавалось їй не буде кінця. Аж ось він ступив ще один крок,