Екст - Геннадій Обушній

П’ять годин пролітають непомітно. Описувати всю процедуру досить довго й марудно. Тож про це я розповім іншим разом. Ми переконалися, що ніяких відхилень у цій точці немає. Звичайне місце, зі звичайними метриками, звичайним фоном усіх полів і діапазонів. Можна перекусити й рухатися далі.

Під’їдати я полюбляю в тісній, два на два метри, вигородці операційного відсіку. П’ять бутербродів і чашка чаю заспокоюють і дають можливість інформації плавно влягтися в мозок.

Новий маяк вже лежить на контрольному стенді. Це чорна, на вигляд монолітна метрова куля. Грейс вже провела всі тести, а моє завдання — фінішний зовнішній огляд. Хто це вигадав, не знаю. Ну що я можу побачити понад те, що побачила Грейс?

Але порядок є порядок. Оглянув і виголосив обов’язковий текст, який Грейс тут же занесла в журнал: «Маяк №ХХХХ придатний до відправки. Відправку дозволяю. Капітан Батт». Залишається подивитися очікувані параметри точки виходу нового маяка.

Ми з Грейс акуратно й обережно роздивляємось простір попереду, і наш маячок тихо спливе не ближче парсека від найближчої зірки. Але тут завжди буде ризик, бо астероїди та інші дрібниці на п’ятистах парсеках ми не побачимо. Як три роки тому.

Тепер можна йти на місток. Якщо у Грейс гарний настрій, то моя поява супроводжується оглушливим грубим ревом (чоловічим голосом), що йде чомусь від голограми вельми витонченої дівчини у формі пілота: «Стрункооо! Капітан на містку!» Семмі піднімає праву передню лапу. Я цілком серйозно гаркаю: «Вільно!» Семмі опускає лапу. Голограма зникає.

Все-таки місток — особливе місце. Не знаю чому, але коли заходжу вранці в командну рубку, то щось стискається в грудях, якесь ледь відчутне хвилювання з’являється і знехотя зникає. Зникає після першого ж побіжного погляду. Таке відчуття, що душа й розум кожного разу чогось очікують. Чого? Повернення до улюбленого місця після смерті сну, чи це щось інше?

Зрештою такі миттєвості приємні. Можливо, в цьому сенс життя? В очікуванні? Коли-небудь розберусь. Можливо. Коли-небудь. Якщо зможу. Якщо захочу.

— Грейс, відправляємо маяк.

— Добре. Маяк у шлюзі.

За годину.

— Маяк у точці старту.

— Грейс, ще раз подивимося параметри точки виходу.

— Зворотний відлік з десяти.

Відраховано 10 секунд і маяк пішов. Усе. Перша половина дня промайнула, рівно десять годин. Старий маяк прокачаний, новий відправлений. До місця призначення йому йти чотири години.

Якась поточна робота, санблок і йдемо обідати в кают-компанію. Пообідали. До цього часу вже все готово до чергового переходу. Грейс повністю оглянула й перевірила катер. Чекаємо тільки попередню інформацію від нового маяка.

Інформація прийшла. Маяк сплив, як завжди, вдало. Гравітуючих мас і пилу поблизу немає. Всі параметри простору в нормі. Можна і нам переходити.

Мені подобається йти в рейд і подобається повертатися в світ, сповнений людьми. У просторі встигаєш засумувати за людьми, а вдома встигаєш скучити за Космосом. Єдине, що не подобається мені і не подобається нікому, так це час переходу катера з точки А в точку В. Не подобається мені, Грейс, Семмі і всім, хто це відчував.

Фізичного й фізіологічного впливу начебто й немає, але психологічний дискомфорт просто жахливий. Під час переходу катер перебуває поза метрикою, тобто поза Всесвітом. Відповідно для катера і всіх, хто в ньому, зникає зовнішній світ. Твоїм світом стає тільки те, що міститься всередині корпусу. Точніше, всередині безмежно тонкої непроникної оболонки, прилеглої до корпусу. Катер неможливо виявити, тому що зникає будь-яка взаємодія з простором. І якщо механіка виходу з розриву не спрацює, то ніхто ніколи тебе не знайде і не витягне.

Це відчуття живих істот. Але Грейс теж не любить переходу! Для неї оболонка розриву теж абсолютна межа, що перешкоджає будь-якій навігації. А Грейс любить завжди точно знати, що відбувається і де ми зараз.

Зазвичай робочий перехід займає до восьми годин. Спати в цей час мало кому вдавалося. Як правило, ексти займаються якоюсь другорядною роботою, читають або дивляться фільми. Спати заважає постійно зростаючий у катері фон усіх різновидів, тому що оболонка розриву є ідеальним дзеркалом, що відбиває назад усе: звуки, електромагнетизм, гравітацію.

Іноді таке може наввижатися... Але це вже легенди.

Нарешті ми спливаємо, тобто виходимо з розриву і повертаємося у Великий світ.

— Грейс, роздивись. Ми в зал.

Переходимо з Семмі в тренажерний зал і годину сумлінно вписуємось у Всесвіт. Потім довго миюся в душовій. До речі, практично у всіх після переходу залишається відчуття якогось бруду на тілі.

Після тренажеру й душу з’являється добрий апетит.

Вечеря в кают-компанії в товаристві Грейс і Семмі. Настрій піднесений. Ще б пак, фактично ми народилися заново.

Знову переходимо на місток, відкриваємо оглядові ілюмінатори і просто дивимося. Довго і мовчки.

Я просто розчиняюсь у цій прозорій пишноті, краєчком підсвідомості зауважую, що Андромеда начебто стала яскравішою і більшою, а Чумацький Шлях меншим і тихішим, і що скоро вони візуально зрівняються.

Семмі лежить поруч із моїм кріслом, ледве помітний у темній рубці, і теж по черзі дивиться на обидві спіралі. Мені здається іноді, що М31 викликає в нього безмежну тугу, а наша галактика — нестримне бажання повернутися. Можливо, я помиляюсь. Хто знає?

Ще кілька годин вільного часу, що вбивається на власний розсуд, і спати. За 14 годин буде новий день і все повториться знову. І так протягом усього рейду.

Частина друга

Повернення на Базу і адаптація. Займає ті ж 10-12 тижнів. Повернення з рейду відбувається аналогічно виходу в вихідну точку рейду. Спочатку анабіоз, поки Грейс виводить нас до Казки. Там ми реєструємо прибуття, відвідуємо знайомих і за день-два йдемо на Базу.

Перехід від Казки до системи Ключа займає ще три дні. Знову в анабіозі. Звичайні транспорти роблять такий рейс за два місяці, але без анабіозу для екіпажу і пасажирів.

На Ключі ми потрапляємо спочатку в карантин на станції біля зовнішньої планети. Перевірки, діагностика та інше медичне садо. Нарешті за десять діб нас відпускають, і ми перелітаємо на Сальвадор. Залишивши Грейс на геостаціонарній орбіті, опускаємося на якійсь вантажівці в реабілітаційну зону Головної Бази дивізіону екстів на планеті Сальвадор системи Ключа. Ми вдома.

Грейс зливає доставлену інформацію, повертає невикористані маяки і потрапляє в руки спецкоманди, яка довго й нудно тестує головний привід, замінює секретні блоки і, взагалі, поводиться трохи зарозуміло. Пихи відчутно поменшало, коли рік тому я спустив з пандуса їхнього сержанта