Хранителі - Дін Кунц

Раптом різке стрекотання цикад замовкло, так наче з платівки хтось прибрав голку грамофона. У лісі запанувала незвичайна тиша.

І в цю мить Трейвіс почув, як по захованій у темряві стежці щось біжить — до його вух долинали лише шурхіт камінчиків, що розліталися навсібіч, і тихе потріскування сухої хащини. Хтось продирався до них. Здавалося, що та істота ближче, ніж була насправді, бо вузький тунель із дерев підсилював звук. І все ж таки це «щось» невпинно наближалося, і наближалося аж занадто швидко.

Уперше Трейвіс відчув, що опинився у смертельній небезпеці. Він знав, що в цьому лісі немає таких великих і відважних істот, які можуть напасти на людину, проте інстинкт виявився сильнішим за розум. Його серце трохи не вискакувало із грудей.

Зупинившись вгорі на стежці, ретривер, здавалося, відчув його вагання і збуджено загавкав.

Кілька десятиріч тому Трейвіс, напевно, подумав би, що оленячою стежкою, нетямлячись від хвороб чи болю, гасає розлючений чорний ведмідь. Але місцеві жителі й туристи, котрі з’їжджалися сюди на вихідні, — провісники цивілізації — давно вже витіснили ту жменьку вцілілих ведмедів далеко вглиб Санта-Ани.

Висновуючи зі звуків, невідома тварина ось-ось дістанеться галявини, що ділила верхню і нижню стежку.

Трейвіс відчув, як уздовж його спини наче пробігли мурахи — так по віконній шибці стікають дощові краплі.

Трейвіс хотів побачити ту істоту, але водночас відчував пронизливий первісний жах.

Нагорі нетерпляче гавкав пес. Трейвіс обернувся й побіг.

Він був у чудовій формі: ні краплі зайвого жиру. Попереду мчав захеканий ретривер. Трейвіс притиснув руки до тулуба і погнав оленячою стежкою, пригинаючись під низькими гілками. Шиповані підошви його туристичних черевиків прийшлися дуже до речі. Трейвіс декілька разів ковзався на камінцях та злежаному настилові із хвоїнок, але жодного разу не впав. Поки він біг крізь оманливе плетиво із сонячного проміння і тіней, в його легенях почалася справжня пожежа.

Життя Трейвіса Корнелла завжди було сповнене небезпек і трагічних подій, але він жодного разу не відступав. Навіть у найгірші часи він спокійно переживав утрати, біль і страх. Проте сьогодні трапилося щось особливе. Трейвіс утратив самоконтроль і вперше у своєму житті запанікував. Цей первісний страх засів у ньому настільки глибоко, що до цього часу він про нього навіть не здогадувався, а зараз все його тіло взялося сиротами і холодним потом. Він не міг зрозуміти, чому невідоме створіння вселяло в нього такий неймовірний жах.

Трейвіс не озирався. Спочатку він не зводив очей із звивистої стежки, остерігаючись врізатися у низько навислу гілку. Але під час бігу його страх посилювався. І навіть подолавши кілька сотень метрів, він не озирався, щоби, бува, не побачити те, що могло бути позаду.

Трейвіс усвідомлював, що це нелогічно. Мурахи по спині та холод у шлунку свідчили про дикий забобонний страх. Але цивілізований та освічений Трейвіс Корнелл сліпо слухався наляканого дикого пуцьвірінка, який живе в кожному з нас (наш примарний генетичний предок). Він не міг так просто відновити контроль над собою, хоч і усвідомлював абсурдність своєї поведінки. Ним рухав лише інстинкт, який наказував лише бігти, а не думати.

Біля верхівки каньйону стежка повертала вліво і вилася вгору крутим північним схилом у бік хребта. Трейвіс вибіг з-за скелі і, побачивши колоду впоперек стежки, спробував її перестрибнути, проте зачепився ногою за гнилу деревину й гепнувся долілиць. Від удару він довший час не міг ні відсапнути, ні поворухнутися.

Трейвіс лежав і все чекав, що істота ось-ось накинеться на нього й роздере йому горлянку.

Ретривер побіг стежкою назад і, перестрибнувши через Трейвіса та впевнено приземлившись позаду нього, почав несамовито гавкати на переслідувача — ще з більшою люттю, ніж коли тягнув Трейвіса з галявини.

Трейвіс перекотився і, важко сапаючи, поволі сів. Внизу не було нічого. Потім він усвідомив, що ретривера не цікавило нічого в тому напрямку; він стояв збоку від стежки і дивився на молоду поросль на сході. Бризкаючи слиною, впертий пес гавкав так різко і голосно, аж Трейвісу здавалося, що в нього зараз луснуть барабанні перетинки. Ця несамовита й люта гавкотня діяла на нього гнітюче. Пес наче попереджував невидимого ворога, щоб він тримався від них подалі.

— Спокійно, хлопче, — м’яко сказав Трейвіс. — Спокійно.

Ретривер припинив гавкати, навіть не глянувши на Трейвіса. Він втупився у поросль, ошкіривши зуби, що ховалися за чорними товстими губами, і глухо гарчав нутряним голосом.

Досі важко хекаючи, Трейвіс нарешті звівся на ноги і глянув на схід, у бік лісу. Там не було нічого, крім вічнозелених платанів і кількох модрин. Тіняві ділянки то там, то сям нагадували клапті чорної тканини, попротинані золотистими голками сонця. Трейвіс продовжував вдивлятися, але не побачив нічого незвичного: поросль, шипшина, плющ, кілька вивітрених гострих скель, схожих на ікла.

Коли він опустив руку, щоби погладити пса, той припинив гарчати, наче зрозумівши його намір. Трейвіс затамував подих і вслухався, намагаючись почути якісь звуки в порослі.

Цикади затихли, птахи на деревах анічичирк. Ліс завмер, наче весь безмежний годинниковий механізм природи зупинився.

Трейвіс був упевнений, що це не він є призвідцею такої несподіваної тиші, тому що його поява у каньйоні не потурбувала ні птахів, ні цикад.

Там щось було — чужинець, який не подобався звичайним жителям лісу.

Трейвіс глибоко вдихнув і знову затамував подих, напружившись, щоб не проґавити найменшого поруху з лісу. Цього разу він почув хрускіт порослі та сухих гілок, м’яке потріскування сухого листя і зловісне, уривчасте важке дихання якогось величезного створіння. Складалося таке враження, що це створіння ховається метрів за дванадцять звідси, але Трейвіс