Довге темне передвечір'я душі - Дуглас Адамс
Відповідальність намагалися взяти на себе ті самі, що й завжди. Спочатку Ірландська Республіканська Армія, потім Організація Визволення Палестини та газовий департамент. Навіть Британська компанія ядерної енергетики поспішила виступити з заявою, що ситуація під контролем, що таке буває лише один раз на мільйон, що викиду радіоактивних речовин майже не було, і що епіцентр вибуху стане чудовим місцем для пікніків і прогулянок із дітьми… але потім усі вони були змушені визнати, що насправді вони не мали до цього жодного відношення.
Ніякої причини вибуху знайти не вдавалося. Здавалося, що він відбувся спонтанно, з власної волі. Були запропоновані певні пояснення, але більшість із них були просто фразами, які називали проблему іншими словами, керуючись тими самими принципами, що подарували нашому світові «втому металу». Взагалі-то, дуже схожу фразу було винайдено для опису раптового переходу в вибуховий стан деревини, металу, пластику й бетону, а саме «нелінійне катастрофічне структурне роздратування» або ж, як сказав наступного вечора на телебаченні заступник міністра (і ця фраза переслідуватиме його впродовж усієї його кар'єри), «столу реєстраторки до біса остогидло бути там, де він був».
Як завжди під час таких катастрофічних подій, оцінки кількості жертв сильно варіювалися. Почалося з сорока семи загиблих і вісімдесяти дев'яти сильно поранених, потім оцінка збільшилася до шістдесяти трьох загиблих і ста тридцяти поранених, а коли кількість загиблих зросла до ста сімнадцяти, цифри почали перевіряти та зменшувати. За остаточною оцінкою, коли були враховані всі, кого можна було врахувати, кількість загиблих виявилася нульовою. Невелику кількість людей було госпіталізовано з подряпинами, синцями й різними ступенями посттравматичного шоку, але окрім них постраждалих не було, якщо тільки хтось не мав інформацію про чиєсь зникнення.
Це було ще одним непоясненим аспектом цієї справи. Сила вибуху була достатньою для того, щоб залишити від передньої частини Другого Терміналу самі лише уламки, але попри це всім, хто був там на той момент присутній, або дуже пощастило вчасно впасти, або один з великих уламків захистив їх від падіння інших уламків, або ж ударну хвилю вибуху поглинув їхній багаж. Багажу вціліло дуже мало. У Парламенті були висунуті щодо цього певні питання, але не дуже цікаві.
Перш ніж Кейт Шехтер дізналася про все це й узагалі хоча б про щось, що відбувалося навколо неї, минуло два дні. Протягом цього часу вона тихо перебувала у власному світі, в якому, скільки сягало око, її оточували старі валізи зі спогадами про минуле, в яких вона нишпорила з великою цікавістю, а іноді дещо спантеличено. Точніше, приблизно кожна десята з тих валіз містила в собі яскраві, часто болісні або неприємні спогади про її минуле життя, а в інших дев'яти десятих, на подив Кейт, були пінгвіни. Оскільки вона збагнула, що бачить сон, то зрозуміла, що оглядає свій підсвідомий розум. Вона колись чула, ніби вважається, що люди користуються лише приблизно однією десятою свого мозку, і що ніхто не був певний, навіщо потрібні решта дев'ять десятих; але вона безумовно ніколи не чула припущень, що ця решта потрібна для збереження пінгвінів.
Поступово валізи, спогади та пінгвіни ставали нечіткими, білішали, розпливалися, потім перетворилися на білі розпливчасті стіни, а зрештою стали просто стінами, які були просто білими, а точніше жовтувато-зеленого відтінку білого, і вони утворили навколо неї маленьку кімнату.
У кімнаті була напівтемрява. Лампа біля ліжка була ввімкнена, але на найнижчу потужність, тож світло вуличного ліхтаря знайшло собі шлях поміж шторами й відкинуло на протилежну стіну оранжеві візерунки. Кейт почала розрізняти темну фігуру власного тіла, що лежало під світлою ковдрою й білим простирадлом. Якийсь час вона боязко дивилася на нього, переконуючись, що воно виглядає цілим, а потім обережно спробувала поворушити якоюсь його частиною. Вона спробувала праву руку — з нею, начебто, все було гаразд. Боліла й трохи затерпла, але всі пальці рухалися, все здавалося правильної довжини й товщини, гнулося де треба й туди, куди треба.
Свою ліву руку вона з першої спроби не знайшла, на секунду злякалася, але потім виявила, що та лежить у неї на животі й чимось її дратує. Зосередившись ще на секунду або на дві, Кейт дала ладу кільком неприємним відчуттям і збагнула, що до руки бинтом примотано голку. Це її прикро вразило. Від голки звивалася довга тонка прозора трубка, що виблискувала в жовтому світлі вуличного ліхтаря й елегантним завитком звисала з товстого пластикового пакета, який був підвішений на високій металевій підставці. Через цей апарат у голові жінки промайнула послідовність жахливих образів, але придивившись до пакета вона побачила слово «глюкоза». Кейт змусила себе знову заспокоїтися й кілька секунд просто тихо полежала, перш ніж продовжити свою розвідку.
Її грудна клітина здавалася неушкодженою. Забита, торкатися боляче, але ніякого різкого болю, що свідчив би про те, що щось зламано. Її стегна боліли й заклякли, але серйозних ушкоджень не було. Вона напружила м'язи правої ноги, а потім — лівої. Їй здалося, що ліва щиколотка розтягнута.
Іншими словами, сказала вона собі, з нею все гаразд. У такому разі, що вона робить у цій… лікарні, якщо вона правильно впізнала колір фарби?
Вона нетерпляче сіла й одразу на кілька веселих хвилин повернулася до пінгвінів.
Прийшовши до тями знову, вона поставилася до себе обережніше й лежала тихо, почуваючись трохи млосно.
Кейт обережно понишпорила в своїй пам'яті, шукаючи, що з нею сталося. Спогади були темні й розрізнені, вони набігали на неї важкими брудними хвилями, наче Північне море. З цих хвиль виринали грудкуваті речі, які повільно складалися у вигляді аеропорту. Аеропорт був огидний, він болів у її голові, а посеред нього пульсував як мігрень спогад про миттєву зливу світла.
Їй раптом стало очевидно, що в зал реєстрації Другого Терміналу аеропорту Хітроу влучив метеорит. Силуетом посеред спалаху була вдягнута в шубу фігура великого чоловіка, який, напевно, зазнав удару повної сили
