Чоловіки під охороною - Робер Мерль

АДВОКАТ Б. Він був весь час прив’язаний.

АДВОКАТ БЕТСІ. То й що?! Якби чоловіча снага до нього більше не поверталася, то Бетсі й Меггі не забарилися б його відпустити.

На цьому, — писала далі Дебора Грімм, — я закінчую наводити уривки із звіту про цей ганебний судовий процес. Слід додати тільки, що суд відмовився визнати двох дівчат винними в тому, що вони викрали Б., поневолили його й зґвалтували. Однак за аморальну поведінку їх усе ж таки засудили до одного року поселення у виправному будинку для малолітніх. Що ж до містера Б., то він дістав п’ять років ув’язнення.

Я не маю жодного сумніву, — писала далі Дебора Грімм, — що вирок горопашному Б. цілком справедливий. Але цього не можна сказати про присуд дівчатам. Він грішить надмірною суворістю. Викрадення й зґвалтування літніх чоловіків у нетрищах великих міст дедалі частішають і «нерідко закінчуються скаліченням жертв». Ці зґвалтування цілком гідні осуду, якщо до них підходити із суспільного погляду. Але вони — наслідок виховання наших дівчат. І цілком можна зрозуміти «їхню загалом здорову реакцію, хоч вона й виявляється негідним чином», коли свою вину дівчата скидають на партнерів і каються, що піддалися спокусі. Ці дівчата ще не зовсім зіпсовані, і їх треба перевиховувати, а не кидати до в’язниці. Мушу зазначити, що їхні вчинки нині оцінюють у країні саме так.

Що ж до невихолощених чоловіків похилого віку, напади на яких почастішали, то тут проблема зовсім інша. Нізащо не згоджуючись посвятити себе в скопці, вони зажадали, щоб задля безпеки їм дозволили носити на людях зелений значок із золотистою літерою С. Однак скопці рішуче запротестували. Генеральний секретар Федеральної асоціації скопців (ФАС) заявив, що хоч дідуганів пошесть і не бере (в них сповільнилося сім’яутворення), проте вони не мають такого, як у С, імунітету і можуть стати носіями вірусу, отож решта чоловіків повинні й далі їх остерігатися. Вихід, заявив генеральний секретар ФАС, цілком очевидний: асоціація лишається відкритою для всіх чоловіків, які бажають, незважаючи на свій вік, посвятити себе в скопці й так дістати всі соціальні, моральні та профілактичні переваги.

До цього заклику мало хто прислухався. Було підраховано, що лише неповних десять відсотків американців, яким перейшло за сімдесят п’ять, згодилися посвятити себе в С. Згідно з опитуванням, проведеним одною жінкою-психологом Гарвардського університету, чоловіча гордість глибоко вкорінилася в цих дідуганах, і вони навіть пишались тим, що зберегли спроможність, якої багато куди молодших за них чоловіків з власної волі себе позбавили. «Коли вже помирати, то помирати! — сказав в інтерв’ю дев’яносторічний негр. — Я волію померти невихолощеним!» — «Хіба ви не знаєте, — спитала його психолог, — що у цьому великому місті вас без літери С можуть викрасти, зґвалтувати й убити?» — «Краще так померти, ніж жити мертвяком», — відповів старий негр з масною посмішкою на вустах.

Цілком очевидно, що це були дуже примітивні індивіди чоловічої статі, але психолог дійшла висновку, що на такі самі низькі мотиви посилались і білі дідугани, які свого часу дістали вищу освіту: в усіх випадках «переважувала статева гордість і приховане прагнення агресивності та панування над індивідами нашої статі».

Дідугани, завершувала Дебора Грімм, являють собою куди більшу небезпеку, ніж «кавалери без дам», бо останні живуть непевним життям у сільській глушині й доступні тільки купці привілейованих жінок. Отже, сьогодні питання стоїть так: чи дозволятимемо ми «в ім’я застарілого поняття свободи особистості» невихолощеним чоловікам похилого віку й далі калічити юне населення міст, чи нарешті зважимося задля загального добра вдатися до примусу й ухвалимо закон, який зобов’яже їх приєднатися до лав скопців?»

Скінчивши читати, я побачив, що в мене ще багато часу, поки встане Дейв. Я ще раз перечитав статтю від початку до кінця. Але цього мені було замало: я втретє переглянув окремі місця, зокрема допит Б. І виклад думок «справедливого» суду, який дав йому п’ять років ув’язнення. Потім я знайшов місце, де Дебора Грімм згадує про виховання, яке день у день калічило душі дівчат у навчальних закладах. Нарешті я повернувся до останнього абзаца й перебіг його очима, зупиняючись, зокрема, на словах, спрямованих проти «застарілого поняття свободи особистості».

По суті, Джоан Пірс мала слушність. Я був надто безтурботний, просто погруз у дрібних особистих клопотах. Досі я жив у Блувіллі таким собі короткозорим егоїстом, який бачить не далі огорожі з колючого дроту. Джоан Пірс розуміла, що стаття Дебори Грімм проллє мені світло на багато подій. Проллю світло? Ні, краще сказати, осяє блискавкою! І те, чого я не розумів як слід, здавалося жахливішим за те, що я чітко собі уявляв.

Подумати тільки: ще тиждень тому відмова у відставці мене майже заспокоїла! З якою легкістю я покладався на надію! Як покірно я змирився з тим, що мене позбавили газет, будь-якої інформації взагалі, що мене тримали, мов хлопчика, у повному невіданні, що я не міг розпоряджатися власним життям і сліпо зосередив усю свою увагу на Дейві, Аніті, невеликому колі друзів у Блувіллі, на своїх мріях і злигоднях.

Тепер я прокинувся, і це пробудження виявилося жахливим. Порівняно з нетрищами за колючим дротом Блувілл був майже оазою. Звісно, атмосфера тут задушлива, але жити якось можна. Тут за вами шпигують усі двадцять чотири години на добу, але ви не ризикуєте, виходячи з дому, зазнати нападу. Вас не кидають до в’язниці за те, що ви дали себе викрасти. Слова «чоловік під охороною» все більше втрачають іронію, коли ви дізнаєтесь, що діється за огорожею. Пекло для неоскоплених чоловіків не в Блувіллі, як вважав я і Стайн, а за його колючим дротом.

Моя розмова з Джоан Пірс відбулася в середу ввечері. Наступного дня, у четвер, я вирішив піти в рішучий наступ на працівниць своєї лабораторії. Щоб освіжити атмосферу, мені слід було, цілком очевидно, поговорити з людьми. Але не хотілося робити це