Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко

Коли вже копита тварин цокали по каменях сінопських вулиць, а фелюги рибалок відчалили від берега, у пісок уткнулись два човни з військовими. Прибульці, не кваплячись, витягли човни на сухе і попрямували до брами. Вартові, котрі байдуже спостерігали за всім, що коїлося на стійбищі, раптом стали придивлятися до гурту. Поміж тих, хто прибув з галер, не було жодного знайомого обличчя, а на білих плащах декого з них угадувалися плями погано замитої крові. Здавалося, що то йшли не живі люди, а грішники, котрих Аллах відмовився прийняти у світ мертвих і прирік існувати на межі потойбічного і цього світів. Мали-бо вони сірі, невиразні лиця привидів. З шести вартових, котрі спостерігали наближення ватаги, тільки один — літній, з густою бородою — збагнув, що то не правовірні, а сама смерть наближається. З криком “Аллах!” він кинувся до воріт і встиг зачинити одну половину; соратники ж його виявилися не такими моторними. Прибульці враз накинулись на них, і по миті під склепінням брами всі вже лежали мертві.

І тут Абу-ль-Хасим, котрий вдивлявся в морський простір, завважив на обрії якісь цятки, які то зникали, то знову з’являлись.

— Ей, аль-Ашшарі! — погукав він, — А поглянь-но… Там ніби щось мелькає.

— Птахи, мабуть, — озвався по часі товариш. — Гуси чи журавлі. Зграї їх, бува, відпочивають на воді, а тоді знімаються. Але зараз я нічого там не бачу.

Абу-ль-Хасим обернувся до міста і уздрів тих, що прибули з галер. Вони рубали шаблями дерезу, моквис, що росли під фортечними мурами. Не інакше як готувалися розкласти багаття та приготувати собі сніданок.

Абу-ль-Хасимові на мить здалося, що в його уяву вплівся сон. Не було-бо сенсу в діях трьох десятків військових, котрі збирали паливо. Адже на суднах, звідки вони прибули, є печі, і сніданок можна було й там приготувати. Тим часом люди з оберемками хмизу стали підніматися вузькими кам’яними сходами на мур. Вони йшли один по одному, тулячись до стіни, щоб не зірватися й не впасти, сходи-бо не мали перил. Коли перший із прибульців вийшов до бійниці, в свідомості Абу-ль-Хасима раптом виснувалось в одне ціле все, що він доти бачив: цятки на обрії, незрозумілий рух вночі на галерах, військовики, що несуть на стіну хмиз. Здогад вразив немов блискавкою: “Вони мають намір запалити на стіні вогнище, і це буде знаком для тих, хто ховається в морі за горизонтом!”. В уяві на мить постало палаюче місто, долинули зойки. То горів Сіноп, а кричали його мешканці. По короткій миті Абу-ль-Хасим усвідомив: настав час віддати життя за султана Амурата. З криком “Гяури!” — він кинувся на прибульців… Його спинив погляд блакитних, майже білих очей. То були очі мертвяка — в них-бо не вгадувалося й іскринки життя, а тільки застиг вираз цікавості. На плащі, замалому для нього, з лівого боку грудей вгадувалася пляма від замитої крові. В руці він тримав чи то камінь, чи то ядро. Абу-ль-Хасим вклав стільки сили й люті в свою правицю з шаблею, що їх було досить, аби розчахнути людину навпіл. Та ятаган його так і не опустився. З руки привида вилетіло щось кругле, шипасте і влучило молодому воїнові межи очі. Падаючи, він побачив над собою чорного птаха — саме того, що сидів на плечі в чоловіка з нічного марення.

Мурлага нахилився над яничаром, з носа і чола в якого текла кров, відстебнув від паса піхви, підібрав ятаган і, здерши з чалми коштовність, потягнув його за ноги до краю муру.

— Облиш! — гарикнув Нетудихата і показав на дозірних, які, не тямлячи, що ж сталося (їх бентежило турецьке вбрання), прямували до прибульців.

З купи хмизу, в яку Нетудихата сипнув пороху і кинув припалений трут, вихопилося полум’я, а з ним і стовп диму.

Збагнувши нарешті, що означає багаття, розкладене на мурі, дозірні кинулись на прибульців, козаків поміж яких було десятеро, решта — галерники: молдавани, московити, поляки, болгари. Каторга загартувала їхню плоть і запекла душу. Свист таволги і лайка були для них такими ж буденними, як і ланцюг на нозі. Бажання поквитатись за багаторічні знущання виявилися сильнішими від прагнення вціліти. Вони посунули на яничарів, немов скажені звірі.

Мешканці Сінопа, котрі бачили бійку на стінах, казали:

— Діти султана знову щось не поділили. Нехай собі… Аби нас не чіпали.

Тим часом на обрії з’явилися цятки, які швидко збільшувались. Козацькі судна неслися з неймовірною швидкістю. Обминувши рибальські фелюги й галери, вони вихопилися в гавань, а по короткому часі вся ескадра вишикувалася вздовж берега від муру до стапелів з новими галерами.

Козацьке військо без галасу рушило у відчинену браму.

Кошовий і чайковські зі слів Потурнака добре знали розташування Сінопа і кожен мав план захоплення свого об’єкта. Одні повинні були захопити рабат, інші — палац володаря, ще інші — оселі найбагатших жителів. Орієнтиром була мечеть. Більшість же на чолі з Микошинським мала завдання вибити яничарів.

Ранкову тишу роздер розпачливий крик:

— Гяури! — то кричав один з уцілілих вартових на мурі.

Він утікав у західному напрямку, хоч за ним ніхто й не гнався. Тієї ж миті на балкончику мінарета з’явився муедзин і, уздрівши великий натовп людей, що сунув від брами, теж заволав:

— Правовірні, рятуйтесь хто як може! Лихо велике!

У променях ранкового сонця шпиль мінарета, облицьований смарагдовою кахлею, здавалося, палав зеленим вогнем.

З-за стіни мечеті вихопився загін кінних яничарів і погнав учвал до брами, де вже скупчилася половина козацького війська. Вслід за кінними, а їх було зо дві сотні, вибігло стільки ж піших воїнів з мушкетами.

Кошовий виставив дві сотні стрільців, а за ними — по двоє заряджаючих. Перший залп