Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко

— Я ж застерігав тебе, братику, не кури гашишу, коли вартувати на стіну йдеш. Це небезпечно. Один крок, і ти — в обіймах архангела Джебриїла.

— Що то за куріння? Всього кілька затяжок кальяна… Стривай, а чоловіка й справді не стало.

— Його там і не було, — сказав аль-Ашшарі. — То мара, сон твій ходив.

— Але ж мені не хочеться спати.

— Прочитай шість разів

“Прийду до Аллаха від шайтана, побитого камінням”*

і все щезне. Бо то підступи ібліса. — Аль-Ашшарі відійшов до башти, дослухаючись, як його товариш бубонить молитву.

Мулько стало в Абу-ль-Хасима на душі. Йому здалося, що не чоловік з птахом кудись зник, а він — вірний Аллаха — побував у дивному сні і вийшов з нього, залишивши там віщуна. У тому сні на його — Абу-ль-Хасимову — душу було поставлено тавро. Він виніс його у світ людей як знак біди.

Абу-ль-Хасим любив Сіноп. Тут він уперше зазнав кохання (правда, краденого), тут сподівався вік вікувати, якщо передчасно не віддасть голову за султана Амурата. І ось знамення — погане, чорне!

— О, Аллах, високий, великий, не дай упасти лихові на голови вірних твоїх! — заблагав він.

З тим зійшло на нього просвітління, а відтак — і почуття відповідальності. Погляд його став доскіпливо оглядати кожну деталь на березі-стійбищі, потім перенісся на рибальські фелюги, верфі, військові галери, на яких він не завважив жодного руху. “Або капудани не виставили дозірних, або ж ті сплять на вахті”, — подумав він. Проте на морі, скільки ока, не вгадувалося жодного суденця. Тільки неподалік від галери похитувались на поверхні дві чи-то діжки, чи якісь колоди.

То була така сама військова галера, яку козаки захопили у відкритому морі. Судно мало три щогли і підступитись до нього з борту заважали весла.

— Ну, що там, В’юне? — почулося з середини підводного човна.

— На кормі він. Спить, прихилившись до перил.

— Наші далеко?

— Слідом ідуть.

— Куди гребти?

— Лівими веслуйте… Ага, на мурах фортеці — сторожа в білому. Тепер прямо… Ледь-ледь. Зараз ми будемо під містком на кормі. Балакати вже не можна.

Димар виступав з-над води на два ліктя і був накритий шматком парусини. В’юн визирав з-під нього.

— Облиште весла, приготуйтесь, — прошепотів він. — Зараз відчеплюю лантух з піском.

Вартовий так і не повернувся зі сну. Увірвав йому життя стилет козацького навчителя Нетудихати.

На палубі галери з обох бортів у море дивилося кілька десятків гармат; біля них стояли діжки з порохом і ящики з ядрами. З носу височіла надбудова — каюти для офіцерів і лоцманів, з корми — така ж надбудова — помешкання капудана, яничар-аги та мулли.

— Не метушіться, — застеріг тихо Нетудихата. — З фортеці можуть запідозрити неладне.

Їх було п’ятеро: четверо веслярів і оглядовий — В’юн. Команду добирав Нетудихата. Поміж них був і колишній галерник, якого турки, коли він заслаб, просто викинули за борт військового судна в лимані, неподалік від Акермана. Його підібрали рибалки-гагаузи, довго відпоювали овечим молоком, а тоді відпустили. Він мав понуру вдачу і прозивався Мурлагою.

— Почнемо з капудана, — мовив колишній галерник до Нетудихати.

Двері прочинились тихо і поглинули Мурлагу і ще двох. По хвилі з каюти долинуло щось схоже на хропіння, а ще по миті ті ж самі троє вийшли на палубу.

— Там тільки двоє було, — сказав Мурлага.

Абу-ль-Хасим після знамення не зводив очей з нічного моря. Проте жодного суденця, жодної фелюги на обрії не помічав. Благо Аллах послав ясну місячну ніч. Єдиним, що на час привернуло його увагу, був якийсь рух на галері; з палуби-надбудови вийшли п’ятеро в білому (офіцерському) вбранні, походили, а тоді спустилися на нижню палубу, де спали прикуті веслярі і де під ними була казарма яничарів. О цій же порі він завважив рух і на другій галері, який скоро змінився на цілковите безлюддя. Мабуть, зверхники, перевіривши вахту, пішли досипати.

Раптом Абу-ль-Хасим почув плюскіт, що відрізнявся від плюскоту хвиль. Він подивився вниз, а тоді підвів очі і побачив, як його друг аль-Ашшарі, примостившись між двома зубцями, мочився в воду. Він прямо нависав над прірвою. “Як йому не боязко!?” — подумав Абу-ль-Хасим.

— А поглянь-но, друже, чи там, унизу, немає чоловіка з чорним птахом? — озвався з усміхом аль-Ашшарі і голосно випустив гази.

Хтось із охоронців реготнув.

Тим часом танула ніч. Заворушилися тварини й люди на березі. Караванні почали нав’ючувати верблюдів, а візники запрягати мулів. Прокричав осел, далеко на пагорбі, біля палацу володаря міста, загавкав собака. Абу-ль-Хасим марно видивлявся поміж усього того чоловіка з птахом.

— Слава Аллахові, — сказав він сам до себе. — То був не знак лиха, а тільки мої галюцинації від куріння гашишу. Спокійно всюди…

Поновилося життя й на галерах, там спускали на воду каїки. В кожен сіло по півтора десятка моряків і яничарів — на одних були руді котелки з китичками, на інших — білі чалми. Коли тим, що на човнах, залишилося якихось півверсти до берега, перший сонячний промінь різонув небесну голубизну; з тим пролунав з мінарета заклик муедзина до ранкової молитви. Абу-ль-Хасим обернувся обличчям на південь, у бік Мекки, упав на коліна і почав своє ранкове звернення до Аллаха. Те ж саме зробили й погоничі верблюдів та мулів. Зупинився каїк, і там теж почали молитись. Замовк муедзин, попідводилися з колін правовірні, загуркотіли запори, а обабіч міської брами стали по три яничари.

І погнали верблюдів та мулів купці.