Розбиваю громи - Олександр Павлович Бердник

Михайло повеселішав, витер з чола рясний піт. Торкнувся пальцем руки товариша.

— Слухай. На прощання скажу тобі одне.

— Що?

— Я трохи грав, Васю.

— В чому? Що ти говориш загадками.

— Казав, що люблю самотність. Це неправда. Я сам себе дурив. Люблю людей. Дуже люблю. Товариство люблю. Особливо дівчат люблю. Я годинами гуляв по парку, дивився на жіночі обличчя. Вони мені здаються неземними створіннями — легкі, граціозні, чарівні… А особливо… мати з дитям… Пам’ятаєш, як Шевченко писав… «нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим».

Вася розгублено дивився на товариша.

— Мишко… ну що ти? Ну що сталося?

— Не знаю, друже мій, мені радісно… Ми приховуємо самі себе, своє єство від інших, замикаємось. Я тобі розповім, чому я був таким, чому вихваляв самотність.

Це ще зі школи… Ми сиділи разом з однією дівчиною за однією партою. Оксана. Коси, як галчине крило. Очі, мов ніч. Ми товаришували. Я їй допомагав готувати уроки. Навіть ходив додому. Потім ми виросли. Товариське почуття стало іншим… Ти розумієш… Я задихався, дивлячись на неї. Я був готовий на що завгодно ради неї… Ти не смієшся?

— Сам знаю таке, — понуро озвався Вася.

— Але я… ти сам бачиш… я негарний і боявся.

— Ти дурний!

— Не дурний, Васю. Не дурний… Я ж дивився в дзеркало. Плювався сам на себе.

— Ідіот!

— Не лайся. Дай доказати. Ми скінчили десятилітку. Був вечір. Випускний вечір. Танці, ігри. Я танцював з нею. Вона була весела й щаслива. І я сказав…

— Що сказав?

— Що… люблю її.

— А вона?

— Вона не відповіла нічого… Нічого, Васю… Вона лише подивилася на мене, так подивилася, ніби я був скорпіоном… Ти розумієш? Можна мати негарного товариша, але коли він признається в коханні… його зневажають! О, той погляд! Я його не забуду ніколи! В мені вона бачила тільки ластовиння, руде волосся, ніс бараболею.

— Ну навіщо ти так? — обурився Вася. — Хіба краса людини визначається формою?

— І формою, — вперто сказав Михайло. — Не прикидайся. Я покинув її серед танцю. Я більше не наближався до неї. Я пішов з вечора. Потім — технікум, робота. Але відтоді закортіло самотності. Ти розумієш?

— Розумію, — прошепотів Вася.

— А тепер… як мені припали до серця слова твоєї матері… Людина — квітка, людина — райдуга. Хай навіть у людини не гармонійне обличчя, а якщо душа чиста, ясна — її люди повинні побачити. Ось куди треба йти… Досягти такого самовираження, щоб чудова душа пробилася крізь випадкову форму, що дісталася тобі спадково…

— Справжня людина пізнає сердечність і тепер, — сказав Вася. — І крізь будь-яку форму.

— Не так просто, — прошепотів Михайло. — Не так просто… Але я нині прозрів. Не треба тікати від людей…

— Михайле, в тебе обличчя змучене… дуже боляче? Може, щось зробити тобі? Може, води хочеш випити? Приляж отак, прихились до рюкзака.

— Дякую, Васю. Не треба нічого… Або знаєш що? Назбирай цибулі там, у долинці… Звари супу — скуштую на прощання, подихаю димком…

Вертоліт виринув з-за скелі, сповнивши долину Катуні різким гуркотом. Вася замахав руками. Пілот помітив геологів, зробив коло, повів машину вниз. Захитались низенькі модрини, курява знялась над берегом. Вертоліт сів. З нього вискочив невисокий хлопець у чорних окулярах, з чемоданчиком в руці. Побіг чимдуж до геологів. Побачив Михайла, який лежав біля рюкзаків.

— Як? Дуже? Зовнішній? — крикнув ще здаля.

— Та ні, ні! — з досадою гукнув Михайло. — Нічого страшного нема.

Лікар схилився над пораненим, помацав ногу. Михайло скрикнув.

— Негайно в машину, — наказав лікар. — Огляну там. І зроблю укол. Обійдемось без носилок?

— Обійдемось, — сказав Вася. — Мишко, чіпляйся руками за шию. Я тебе сам…

— Не втримаєш…

— Втримаю.

Вася підхопив товариша на руки, з натугою підняв, поніс до вертольота. Лікар поспішав рядом, схвально поглядаючи на плечисту худорляву постать Васі.

З машини вийшов пілот, за ним ще хтось.

— А то хто? — запитав Михайло.

— Новий технік, — пояснив лікар.

— Жінка? — здивувався Михайло.

— Дівчина. Недавно скінчила технікум. Проходила практику в Саянах. Приблизно такий же профіль.

— Ну, Васю, тримайся, — прошепотів Михайло. — Не знаю, як ти з нею спрацюєшся.

— Я з тобою втечу, — похмуро видихнув Вася, наливаючись рум’янцем. — Не хочу залишатись.

— Не корч дурня, — прошипів Михайло. — Ще не вистачало твоїх штучок. Залишайся… Мовчки працюй…

Вася, не дивлячись на нового техніка, вніс товариша в кабіну машини, допоміг сісти в крісло.

— Принеси мені речі, — тихо сказав Михайло. — Записи — їй. Поясниш все що треба. Не дмись. Будь лицарем. Ти ж колись розповідав