Колір магії - Террі Пратчетт

Гран продовжував хропіти.

В кімнату твердою ходою зайшла жінка. Не багато жінок уміють крокувати переконливо, але їй це вдавалося. Вона мимохідь глянула на Двоцвіта — так, ніби він був частиною інтер’єру; тоді її погляд зупинився на чоловікові, що міцно спав на ліжку.

Вона мала на собі такі самі шкіряні обладунки, що й інші вершники, однак її модель була значно лаконічнішою. Це, а також розкішна грива рудо-каштанового волосся, що спадало по спині до пояса, було з її боку єдиною поступкою умовностям, що на диску вважалися пристойністю. Вираз обличчя вона мала замислений.

Гран забулькав спросоння, обернувся на інший бік і знову провалився у глибокий сон.

Обережним рухом, наче якийсь надзвичайно делікатний інструмент, жінка вийняла з-за пояса тонкий чорний клинок, замахнулася і нанесла удар.

Перш ніж клинок описав півдуги, права рука Грана метнулася йому назустріч так швидко, що здавалося, ніби вона миттєво матеріалізувалася в тому місці, де був клинок. Зі слабким виляском вона зімкнулася на зап’ястку жінки. Його інша рука тим часом гарячково намацувала поблизу меч, якого там не було...

Гран прокинувся.

— Ге? — сказав він, дивлячись уверх на жінку зі здивовано-сердитим виглядом. Тоді він помітив лучників.

— Відпусти, — сказала жінка спокійним тихим голосом та водночас твердим — з діамантовою огранкою. Гран повільно звільнив її руку.

Вона відступила назад, масуючи зап’ясток і дивлячись на Грана ласим поглядом.

— Що ж, — врешті мовила вона. — Ти пройшов перше випробовування. Як тебе звати, варваре?

— Кого це ти назвала варваром? — прогарчав Гран.

— Це я і хочу довідатись.

Гран повільно полічив лучників і зметикував свої шанси. Його плечі розслабились.

— Я — Гран з Химерії. А ти хто така?

— Лісса, Повелителька Драконів.

— То ти правиш цим місцем?

— Це ще потрібно з’ясувати. Судячи з твого вигляду, тебе найняли поорудувати мечем, Гране з Химерії. Ти міг би бути мені корисним — якщо пройдеш випробовування, звичайно. Їх усього три. Перше ти щойно пройшов.

— А які інші... — Гран замовк, та його губи продовжували беззвучно ворушитись. За хвилю він невпевнено припустив, — два?

— Небезпечні.

— А винагорода?

— Достойна.

— Даруйте, — сказав Двоцвіт.

— А якщо я їх не пройду? — спитав Гран, не зважаючи на Двоцвіта. Повітря між Граном та Ліссою потріскувало від магнетизму, доки їхні погляди, блукаючи постатями одне одного, шукали, на чому би спинитись.

— Якби ти завалив перше випробовування, то зараз вже був би мертвий. Це можна вважати типовим покаранням.

— Е... послухайте, — почав Двоцвіт. Лісса кинула на нього побіжний погляд — здавалося, вона вперше його бачить.

— Заберіть оце, — спокійно сказала вона і знову повернулася до Грана. Двоє охоронців закинули луки за плече, взяли Двоцвіта під лікті і підняли над землею. Тоді вони моторно вибігли з камери.

— Гей, — сказав Двоцвіт, коли вони поспішали коридором по той бік дверей, — де, — (коли вони зупинились перед наступними дверима), — подівся мій, — (коли вони відчиняли двері), — Багаж? — він приземлився на купу чогось, що колись, ймовірно, було соломою. Двері з тріском зачинились, і цей звук підхопили старі замки, зі скрипом замикаючи вихід наглухо.

А в іншій камері Гран навіть бровою не повів.

— Згода, — сказав він, — яким буде наступне випробовування?

— Ти повинен вбити двох моїх братів. — Гран замислився.

— Заразом чи одного, а потім іншого? — уточнив він.

— Послідовно чи одночасно, — підтвердила Лісса.

— Що?

— Просто убий їх, — різко сказала вона.

— Славні воїни, мабуть?

— Уславлені.

— Тож віддякою за все це буде...?

— Ти одружишся зі мною і станеш Правителем Вірмберґу.

Запанувала довга мовчанка. Брови Грана зійшлися на переніссі, доки він намагався осмислити незвичну ситуацію.

— Я отримаю тебе і цю гору? — врешті сказав він.

— Так. — Вона подивилася йому прямо у вічі, і кутики її рота ледь сіпнулися. — Плата гідна, запевняю тебе.

Гран перевів погляд на каблучки на її руці. Камені були великі, до того ж це були неймовірно рідкісні молочні діаманти з родовищ глинистого сланцю Мітоських островів. Коли він нарешті відірвав від них очі, вони зустрілись з Ліссиними — очима розгніваної фурії.

— То ти ще думаєш? — процідила вона крізь зуби. — Гран Варвар, який хоробро заглянув би у пащу Самого Смерті?

Гран потиснув плечима.

— Звісно, — сказав він, — Єдина причина заглянути в пащу Смерті — це нагода поцупити Його золоті зуби. — Він зробив широкий жест рукою і нехотячи зачепив дерев’яне ліжко. Відскочивши, воно збило з ніг одного лучника, а Гран із задоволенням продовжив тему, поваливши ударом другого та вихопивши зброю у третього. За хвилину все закінчилось.

Лісса за той час навіть не ворухнулась.

— Ну? — сказала вона.

— Що — ну? — відізвався Гран з місця побоїща.

— Тепер ти збираєшся вбити мене?

— Що? О, ні. Ні, це всього лиш, так би мовити, звичка. Щоб не втрачати форму. То де ж ті твої брати? — Він широко всміхнувся.

Двоцвіт сидів на своїй купі соломи і дивився просто перед себе у темряву. Йому стало цікаво, скільки часу він вже отут просидів. Кілька годин, щонайменше. Можливо, днів. Він подумав, що цілком можливо, минуло навіть кілька років, просто він про це забув.

Ні, роздуми в такому дусі нікуди не годяться. Він спробував переключитись думками на щось інше — траву, дерева, свіже повітря, драконів. Дракони...

З темряви почулося тихесеньке шкряботіння. Тоді Двоцвіт відчув приємний лоскіт на чолі.

Щось було тут разом з ним, у камері. Щось, що дуже тихо шкряботіло, але навіть у суцільній пітьмі створювало враження величезності. Він відчув, що повітря ожило.

Коли він підняв руку, вона здавалася масною і мерехтіла слабким сяйвом, що свідчило про локалізоване магічне поле. Двоцвіт збагнув, що йому страшенно бракує світла...

Вогняна куля прокотилася біля його голови і вдарилась у протилежну стіну. Каміння спалахнуло, наче жар у печі, і він, поглянувши угору, побачив перед собою дракона, що займав собою більшу частину простору в камері.

«Слухаю і корюся, повелителю», — сказав голос у його голові.

У відблисках полум’я, що потріскуючи вистрибувало на камінні, Двоцвіт